РЕДАКЦІЙНА КОЛОНКА
Колись давно, як тільки почала працювати журналістом і дивилася на своїх старших колег, то думала, що через кілька років, як і вони, гордо зможу сказати, що в мене за плечима не один рік досвіду. Зараз, коли мене питають, як довго я працюю, якось не надто охоче доводиться відповідати. Адже це трохи видає мій вік, а для жінки це, самі розумієте, – секрет із всіх секретів.
Справді, працюю журналістом я доволі таки давненько. Тим, хто поспішить сказати, яка це цікава та захоплююча професія, одразу відповім: усе відносно. Філософи стверджують, що у світі все циклічне. Так ось, попри все різноманіття, яке підкидає нам професія, у ній все також доволі циклічно. Від бюджету до бюджету, від сесії до сесії, від виборів до виборів. Зимою – сніг, весною – ями, літом – спека і відпустки. Поміж тим – традиційні відзначення, випускні тестування, посівна, жнива, кадровий конвеєр, декларації, підсумкові звіти – і так по колу.
Наче планети сонячної системи, навколо журналістів крутяться одні й ті ж теми. Їх я називаю «про вічне». До цієї категорії відсортовую проблеми, які, з одного боку, є актуальними, з іншого – не знаходять вирішення уже десятки років. Ну щось на зразок глобального потепління. Регулярно, з періодичністю приблизно раз у квартал, в місті обговорюють способи їх вирішення, наче європейці, висловлюють стурбованість, а в результаті – нуль.
Якщо звичайна людина може дивитися вічно на три речі: вогонь, воду і як працює інша людина, то журналісти – на чотири. Бонусом вони слухають філософські розповіді посадовців про те, як могло би бути. При цьому кожен новопризначений кандидат на посаді розповідає про «вічну» наболілу тему, наче відкриває Америку. А насправді більшість ним озвученого уже давно сказано-переказано.
Далеко ходити не треба. Ось, наприклад, Тернопільський став. Про його плачевний стан говорять уже десяток років. Лише я підготувала на цю тему близько двох десятків публікацій. Представники влади регулярно збирали науковців. Ті подавали свої пропозиції, розповідали про нові технології, світовий досвід – і все… На цьому й закінчувалось. Бувало, що навіть приїжджали спеціалісти, подавали проекти і вже, здається, можна закрити тему раз і назавжди, але ні. Знову щось не пішло.
Інший приклад – Тернопільський замок. Ця тема настільки давня, що навіть важко визначити її вік. З року в рік іде мова про те, що його потрібно перетворити на культурний та туристичний об’єкт, який принесе місту гроші. Планують, мудрують. Але й тут біда – нічого не виходить.
Третя тема – ремонт об’їзної. Тут ситуація взагалі нагадує сюжет зі старого радянського фільму «Королева бензоколонки». У стрічці два керівники не могли визначити, чий міст і хто має платити за ремонт. Зрештою обоє провалилися під воду.
Ще одне з категорії «про вічне» – сміття й Івачівський водозабір. За моєї пам’яті уже добрих десять років розповідають про загрозу забруднення «колодязя», з якого п’є воду весь Тернопіль, про вичерпаний ресурс Малашівського сміттєзвалища. І за цих десять років жодного прогресивного рішення.
Розумію, що є питання, які не можна вирішити за один день, але тут мова не про дні, а про роки.
Натомість є теми, які «вистрибнули» відносно недавно. Наприклад, реконструкція бульварів, та ж термомодернізація котелень чи, скажімо, оновлення тротуарів та заміна фонтанів. Нібито проблема «не горить», а тут на тобі – з бюджету мільйонами сиплються гроші на ці проекти.
Зі сторони так виглядає, що багато проблем у місті не вирішується, тому що конкретні особи ще не придумали, як на цьому заробити або ж просто поки не мають змоги цього зробити. Ось вони й нікому не цікаві. А там, де ходять великі гроші, питання вирішується зі швидкістю звуку.
Інколи мені здається, що якби «потрібні» люди придумали якісь пігулки на зразок сорбентів, які можна було б кидати у став і вони втягували усю нечисть, та запустили їх у виробництво, Тернопіль би тоннами закупляв ліки для ставу. Або знову ж таки, якби «благословенні» владою підприємці зайнялися переробкою сміття, вони б уже перелопатили усі відходи, а тернополян возили б на екскурсію дном Малашівського сміттєзвалища.
Але наразі ці сфери поки не освоєні місцевими привілейованими бізнесменами та тими, хто в долі, тож десять років говоримо… про вічне.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3366