Кажуть, ламати – не будувати. Ось і я останнім часом не перестаю дивуватися, як легко можна вбити будь-яку ідею ще на етапі її народження. Парадоксально, але, як правило, продовження не мають саме корисні й цікаві, як на мене, ініціативи. А навіть якщо і мають, то на кінцевому етапі отримуємо продукт китайської якості.
Під час Майдану в країні з’явилося доволі дієве, позитивне та обнадійливе явище, як громадські активісти. З перших днів вони вразили рішучістю, безкомпромісністю і бажанням діяти. Очевидно, саме в них громадськість, напевне і я в цьому числі, бачила майбутніх політиків та управлінців. Такі собі герої з народу, які розуміють проблеми буденності, потреби й абсолютно позбавлені меркантильності.
Новою хвилею громадської активності став волонтерський рух у період початку АТО. Тут роль активістів важко переоцінити. Знаю багато хлопців, які регулярно, з тижня в тиждень, возили на схід допомогу військовим, і відверто захоплювалась ними. Безкорисно і щиро сідали в автомобіль, тому що «Андрій без спальника, Тарас – без «броніка», а в Ігоря цигарки закінчуються». Ані грама пафосу і ріжучих вухо заяв про «національну свідомість, захист Вітчизни» і так далі. Вони просто їхали до товаришів, які долею випадку змушені були бути там – у зоні АТО.
Але за два роки ставлення до громадських активістів та організацій змінилося. Все частіше чую про те, що вони знахабніли, вибивають посади, гроші і так далі. Я, напевне, зрозуміла б, якби про це говорили посадовці, і поставила ці заяви під сумнів, списуючи на захисну реакцію через постійний тиск громадськості. Але ж ні. Я це чую від простих людей.
«І спробуй йому щось сказати, він же активіст». Цей статус зробив їх недоторканими, як народних депутатів. І байдуже, що у багатьох випадках вони таки не праві. Кожна критична заява у їхню сторону з управлінського стільця розцінюється, як політична розправа. Тому навіть влада воліє радше дружити з цими хлопцями, ніж воювати. Хоча, ні, не дружити, а впливати. Власне тому серед політичних кланів зараз стало дуже модно мати ручну організацію, яка б легко розправлялася з конкурентами. Так під брендом «активіст» ми отримали «громадських найманців».
Чому так сталося? Чому так швидко народні месії перетворилися на антигероїв? У масштабах Тернопільщини нескладно виявити, хто чим дихає. Рано чи пізно все стає відомо, принаймні для того, хто хоче знати. Мабуть, побачивши іншу сторону деяких активістів, люди і почали втрачати довіру до цілої системи. Звичайно, якщо ти з дня в день від різних людей чуєш історії про те, як до підприємців приїжджають такі собі народні «Чіп і Дейл», шукають порушення у їхній роботі і пропонують, або ділитися, або стати цапом відбувайлом. Це вже називається не громадська позиція, а рекет. Менш принципові йдуть на компроміс і про них мало хто згадує, а ті, хто відчував у собі силу відмовити, згодом опиняються в епіцентрі скандалів і на них вішають усіх собак. Я не підтримую останніх, якщо порушив – маєш відповідати, але вибіркове правосуддя мені теж не до вподоби. Вислухавши понад десяток таких історій, тепер кожного разу, читаючи нову заяву, починаю думати не над її змістом, а чому «пресують» саме цього чиновника чи бізнесмена, кому це вигідно і яке може бути логічне завершення цього скандалу. Чому деякі ГО на півдорозі залишили розпочаті справи? Врешті, чи це не є політичним замовленням? Чому доводиться ставити під сумнів те, чому апріорі мали б довіряти?
Якось мені розповіли, що у Швейцарії у шкільну програму введено предмет, на якому дітей змалечку вчать фільтрувати інформацію, аналізувати її і вибирати раціональне зерно. Думаю, нам би було цікаво перейняти такий досвід, бо насправді розібратися в усьому цьому важко навіть тій людині, яка має відношення до такого середовища.
В одній із книг Дена Брауна є цікавий вислів: «Релігія не досконала лише тому, що люди не досконалі». Його можна інтерпретувати практично до всіх сфер, яким притаманний людський фактор. У свій час громадські активісти дійсно стали потужним рушієм. Очевидно, побачивши їхній успіх та популярність, у них з’явилося багато пристосуванців. А можливо, просто когось накрила слава. Такі явища притаманні не тільки у плані громадських рухів, а й у політиці і навіть журналістиці. Виходить, те, що в цілому мало б на виході дати ефект зі знаком плюс, породжує нові вади суспільства.
До створення активних прогресивних громадських рухів ми йшли не один десяток років, а стараннями окремих представників довіру до них вбили менш ніж за два. Очевидно, ми виявились більше «недосконалі», ніж могли уявляти.
Зоряна Гарасимів, заступник головного редактора «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
9539