Найсвіжіше:
• 19 листопада в ЗУНУ відбулося вручення дипломів слухачам Школи польського та європейського права • Субсидії-2020/21: зміни та нововведення • Тренер та футболіст заліщицького «Дністра» Петро Костинюк: «За перемогу у кубку області подарували шерстяні футболки та годинник, а в чемпіонаті – дві тонни вугілля» • Гуляш з індички по-мексиканськи від Олесі Плосконіс • Часникова вода – панацея у догляді за кімнатними рослинами • Як захистити дерева взимку від зайців і мишей • Тернопіль осучаснять на 15,7 мільйона: стали відомі переможці Громадського бюджету • Довічне позбавлення волі для жорстокого вбивці • Доступне розмитнення авто може поповнити бюджет на мільярд гривень • На Лановеччині вчитель став жертвою булінгу з боку 8-класника • Цьогоріч на Тернопільщині понрад 3,3 тисячі вакансій було у сільськогосподарській сфері • Я дуже прошу: залишайтеся вдома у вихідні. Це допоможе зберегти ваше здоров`я, – Володимир Труш • Будинок розпусти викрили у Тернополі • Найбільший виробник спирту в Молдові купив спиртозавод на Тернопільщині • Якою буде погода наступного тижня на Тернопільщині • ГОРОСКОП із 11 по 17 листопада • Місцеві вибори: сумні реалії, або вибори без вибору? • Степан Барна: «Для мене посада голови обласної ради не є самоціллю. Мені важливо, щоби була єдина позиція при формуванні більшості, аби відстоювати інтереси області» • Карантин вихідного дня: Уряд запровадив жорсткий карантин, а Тернопіль пручається • Відійшов у вічність державотворець, який майбутнє України ставив вище за своє життя • Анонси газети «Номер один» від 18.11.2020 р. • На Борщівщині молодик знищив та спалив майже 2 тисячі бібліотечних книг • Депутат Іван Сороколіт: «Політика – це мистецтво компромісів, і ми з середини намагалися змінити все на краще, а чим це закінчилось, усі бачили. Це була війна не грошей, а принципів та підходів. І ми про це зовсім не шкодуємо» • Де на Тернопільщині не буде світла • Сервісні центри МВС пропонують усім охочим  узяти участь у вдосконаленні екзаменаційних питань
rss
Незрячий тернополянин Григорій Пішко: «Найбільший людський гріх – жалітися»

Опубліковано: 17 Грудня о 11:00



Усі ми – живі люди, кожен із нас має свої амбіції, керується певними життєвими принципами, сповідує правила. Багато хто хоче мати те, що є у сусідів, друзів, не цінуючи власного. У гонитві за кращим ми забуваємо шанувати те, що маємо від природи. А якщо відняти у людини одну з начебто таких простих речей, що станеться? Чи почне вона цінувати те, що було по праву їй потрібне? Уявіть, що ви раптово осліпли або чуєте лише одним вухом? Якщо уявити таке, навряд чи вам захочеться мати таку машину, як у сусіда.

Григорій Франкович Пішко: “Опускати руки не можна в жодному разі” 

«Другого сина вже не бачив»

У Тернополі мешкають тисячі людей, котрі втратили зір. Один із них – Григорій Франкович Пішко. Чоловік понад 40 років нічого не бачить. Ледь-ледь розрізняє світло, бо бачить на 0,5%. Але його жага до життя, оптимізм та життєві позиції імпонують багатьом людям. Чоловік сам доглядає за собою. Сусіди про нього лише хорошої думки, ніколи не бачили його брудним чи напідпитку. Жартівливий чоловік, який, незважаючи на складну життєву ситуацію, не втрачає свого сенсу буття, хорошого почуття гумору та головне – совісті.

– Народився я 6 січня 1950 року в селі Королівка Борщівського району. Мій тато завжди жартував:  усі люди – як люди, сидять, кутю їдять, а я під вікнами пологового ходжу і чекаю (сміється, – авт.). У нашій сім’ї три брати. Я – найстарший, була ще сестричка, але вона ще маленькою померла. Мамина мама (бабця) померла у 35 років, залишивши чотирьох дівчат на діда. І він сказав, що не буде другий раз женитися до тих пір, поки не віддасть усіх заміж. Не встиг, у 65 років помер. Тому мій вік дозволяє себе назвати зрілим чоловіком (сміється, – авт.) Мій батько був мельником, воював під Калінінградом, прийшов з війни із першою групою інвалідності, – розпочав розповідь Григорій Франкович Пішко. – Мої брати обрали шлях легкої промисловості, поступати у цьому напрямку вирішив і я. У 1967 році провалив екзамени в технікумі легкої промисловості у Чернівцях. Запропонували йти навчатися на педагога, я відмовився. З другої спроби таки поступив. Мав стати механіком, але треба було виживати. На другому семестрі вже працював лаборантом. Виробничу практику проходив у Тернополі. Потім почалися проблеми зі здоров’ям, вранці бачив, ввечері – ні. Виявили пухлину на правому слуховому нерві. Після операції на праве вухо не чую зовсім, почав швидко сліпнути. На даний час зір у мене пів процента, пальців на своїй руці не бачу. Конкретного діагнозу до сьогодні ніхто не може поставити. Що спричинило моє захворювання – пухлина, радіація, оскільки я служив у танкових військах, чи грип, який дав ускладнення?

У 1975 році наш співрозмовник одружився на однокласниці. Через два народився син.

– Того ж року мене прооперували, але зір так і не повернувся, тому первістка пам’ятаю маленьким. Другого сина, який народився 1984 року, я вже не бачив. Але незважаючи ні на що, треба було працювати, годувати сім’ю, і ми з дружиною 1991 року в квітні вирішили поїхати в Туреччину, щоби підзаробити. Там вона й померла від інфаркту. До цього часу не можу забути турецького консула, який наполягав на похованні там. Але з допомогою українців підписав усі папери, і труну переправили в Україну. Дякувати Богу, зі мною був молодший брат, він і допоміг мені.

Похоронив дружину, її батьків, поставив пам’ятники і… продовжував жити, – каже пан Григорій.

Незважаючи на свій вік, у Григорія Франковича феноменальна пам’ять, чоловік добре пам’ятає всі дати народження. Членів своєї родини називає по імені і з усмішкою говорить про свої родинні зв’язки. У чоловіка є діти, внуки, заради яких варто жити, адже вони мають найкращого дідуся.

– Через десять років після смерті дружини одружився вдруге. Звали другу половинку Тетяна. Вона мала свого сина. Познайомилися ми з нею на дачі. Я допомагав їй переносити щебінь. Вона була з подругою, яка одразу сказала, що Таня заміжня. Я їй відповів: нічого, чоловік посунеться (сміється, – авт.). А потім при розмові сказала, що вона не заміжня. Я їй запропонував жити разом. Так і сталося. Ми повінчалися у церкві. Гарно жили, добре ставилися одне до одного. Виховували дітей. З першою дружиною ми прожили 16 років, і з Танею – 16-ть, вона померла від інсульту, – додає чоловік.

«Очі пропали, але є клепка в голові»

Григорій Пішко за своє життя працював майстром, техніком, слюсарем, механіком, начальником цеху текстильної промисловості. Трудився на заводі ХБК у Тернополі (бавовняний комбінат). Після смерті дружини виховував сам двох синів, допомагали рідні, батьки, яких згодом також поховав. Однак за все життя чоловік ніколи не жалівся і не питав у Бога, за що саме йому таке покарання. Він не бачить та не чує, однак, спілкуючись із ним, розумієш, що, напевне, це не головне у житті.

– У мене є діти, внуки, ми спілкуємось. Синам залишив квартири, дав машини. Внуками своїми дуже тішуся, люблю їх. Вони знають, що я сліпий, але це не кінець життя. Маю дачу, збудував чотири поверхи. Їжджу туди. Дуже люблю поратися по господарству, у мене там багато дерев. Саджу цибулю, часник, кріп, петрушку. Допомагають сусіди. Інколи навіть питають, як це у мене такі гарні й рівненькі лунки виходять, а я кажу, що все на дотик бачу. Бур’ян вириваю, не все можу розпізнати, але здебільшого вибираю. Дерева обрізаю. Як усі люди, живу, дихаю на повні груди і не жаліюся. Підйом у мене о п’ятій-шостій ранку. Якщо знаю, що треба навести порядок у хаті, беру пилосос і прибираю. На дачу добираюся автобусом до залізничного вокзалу, потім сідаю на потяг. Рахую зупинки, інколи питаю в людей, інколи вдається почути, яка зупинка, і виходжу. Це зовсім не далеко. Очі пропали, зі слухом проблеми, але є клепка в голові (сміється, – авт.).     

 Син найняв одну жіночку, яка готує мені їсти. Вона каже, що я маю до сотні протягнути, бо інакше вона роботу втратить (сміється, – авт.). Я орієнтуюся, коли день, а коли ніч. Якщо сильно світить сонце, то важче, бо все пливе. Добре, коли похмуро. Мої сини живуть у Тернополі, приходять часто. Маю першу групу інвалідності, субсидії, пільги від держави. Знаєте, всі кажуть, що наші політики дурні, а я дякую й на цьому і завжди кажу, що ми їх вибрали, і якщо вони дурні, то ми тоді хто? – додає пан Пішко.

Чоловік розповідає, що такий ритм життя для нього звичний, поки була жива дружина, встигав набагато більше. Однак зараз раду собі теж дає. Прибирає, доглядає за собою та оселею сам. Живе на першому поверсі, двері у під’їзд відчиняє теж сам, заводить гостей у хату та навіть приготує чай. Вмикає та вимикає світло, майже нічого не забуває і за все, що відбувається, дякує Богу.  Кілька років тому чоловіку пропонували зробити повторну операцію, однак він відмовився, мовляв, скільки років уже пройшло.

– Знаєте, що найстрашніше у цьому житті? Це коли людина жаліється, сидить і ниє, нарікає, плаче, опускає руки. Буває важко, повірте, я точно знаю, але ніколи не можна сидіти й думати, чому у когось є, а в мене нема, не можна проявляти заздрість, бо це для людини страшні речі. Манна з неба ніколи сама не падає, треба працювати й працювати. І дякувати за те, що маєш. Якщо маєте можливість допомогти – допоможіть, з вас за це ніхто сміятися не буде. Найгірше – це жалітися й чекати якоїсь винагороди. Опускати руки не можна, людина завжди має заради чого або кого жити. І нам треба це пам’ятати! – підсумовує нашу розмову Григорій Франкович.

Соломія Вершигора

 

День незрячих відзначають 13 листопада. Його ще називають Днем білої тростини. Саме цей день визнано Днем незрячих людей через благодійника Валентина Гаюї, котрий у Парижі та Петербурзі відкрив школи та підприємства саме для людей з вадами зору.

За даними УТОС (Тернопільська обласна організація українського товариства сліпих), на обліку перебувають 1000 людей із вадами зору.

Як і кожна людина з інвалідністю, вони потребують допомоги та співчуття. Тому, бачачи людину із тростиною, не соромтеся підійти до неї, запитати про допомогу, провести до будинку або ж посадити у громадський транспорт. Проявляйте добросердечність, адже ніхто не знає, яка хвороба чи біда чекає нас за рогом. А ще не вживайте слова «сліпі», тактовніше казати «незрячі».

 


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: ,



Новини
23 Листопада
21 Листопада
20 Листопада
19 Листопада
18 Листопада
Як ви плануєте відсвяткувати Новорічні свята в період карантину?
  • Взагалі поїду з України 67%, 2 votes
    2 votes 67%
    2 votes - 67% of all votes
  • З друзями, дотримуючись усіх карантинних обмежень 33%, 1 vote
    1 vote 33%
    1 vote - 33% of all votes
  • Вдома, в родинному колі 0%, 0 votes
    0 votes
    0 votes - 0% of all votes
  • У ресторані 0%, 0 votes
    0 votes
    0 votes - 0% of all votes
  • Одягну маску та піду в гості 0%, 0 votes
    0 votes
    0 votes - 0% of all votes
  • Інше 0%, 0 votes
    0 votes
    0 votes - 0% of all votes
Total Votes: 3
Voters: 3
Листопад 17, 2020 - Січень 10, 2021
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше