На території нашої держави останні кілька років спостерігається сплеск «благодійної» діяльності релігійного спрямування. Проте на ділі зазвичай ми стикаємось із банальними шахрайськими діями. У таких реаліях починаєш розуміти, що добрі наміри – це ще не добрі справи.
Неможливо стверджувати напевне, але майже кожен погодиться, що зараз церкву в більшості випадків можна ототожнювати лише з грошима. Церква не хоче бути бідною, стриманою, толерантною. Зараз її не цікавлять фінансові потреби прихожан, а лише власні «шкурні» інтереси. Такий розподіл релігійних сил можна побачити і на прикладі нашого міста: тут вам і незаконно збудовані релігійні об’єкти, безкарне захоплення земельних ділянок, виділення земельних ділянок під будівництво церков, де згодом виростають будинки, чи взагалі на території релігійної громади здаються в оренду стоматологічні кабінети, зниження орендної плати за землю. Отці церкви не соромляться виставляти напоказ дорогі аксесуари, роз’їжджати на автомобілях, вартість яких дозволить забезпечити харчами, одягом, спеціальним обладнанням не один, і навіть не десять дитячих будинків. Їхні маєтки – відвертий плювок в обличчя тим, хто не має даху над головою.
Для тих, хто вірить в Бога, такий стиль життя неприйнятний, однак ми спостерігаємо, як люди дають пожертви на храми, каплиці, релігійні течії, рухи, та не бачимо звітної документації, мільйони гривень добровільних пожертв зникають невідомо куди. Чому власне я зачепила цю тему? Розповім про дві історії одного дня.
Днями мені довелося відвідати Вінницю. Сідаю у потяг в Тернополі, займаю своє місце, навпроти мене – подружжя старшого віку. Кремезний чоловік із трохи примруженим оком і тендітна жінка з ледь сивими скронями. Вони розмовляють про своє, я читаю книгу. В цей момент вагоном проноситься голос: «Пожертвуйте на будівництво церкви». Біля нас з’являється сумнівна постать у чорній рясі, хитрі очі пробігають по моїх супутниках та мені, і знову лунає: «Пожертвуйте на будівництво церкви». Я уважно вдивляюся в його обличчя, всередині відчуваю якийсь внутрішній супротив: ну не віє від цього чоловіка ані побожністю, ані добрими думками. Переводжу свій погляд на подружжя, в цей момент жінка тягнеться до гаманця. Її чоловік перехоплює руку, гнівно дивиться в сторону церковника. Особа у рясі швидко розвертається і йде далі. Згодом стаю свідком невеличкої сімейної сварки. Жінка засмучена, вона хотіла допомогти, чоловік їй апелює, що щиро радіє, що вона така добра, але її довіра до незнайомців його непокоїть. Жінка, заледве не плачучи, робить спробу пояснити, що це божа людина і він не може просто так обманути – бо це гріх. Чоловік поблажливо посміхається і все-таки доводить свою позицію дружині, пропонуючи їй провести експеримент: він одягне рясу й піде просити пожертв і навіть не сумнівається в тому, що вдасться зібрати значну суму коштів, не дивлячись на те, що він не церковник, а майстер із ремонту автомобілів.
Минуло 4 години. Я вже у Вінниці. Чекаючи на автовокзалі прибуття свого автобуса, ліниво спостерігала за людьми, попиваючи каву. Мою увагу привернула жінка років 55-ти, побожного вигляду, в довгій спідниці та білій хустині. Вона підходила до людей і стиха з ними говорила. Хтось відвертався, хтось співчутливо кивав головою, дістаючи з гаманця 50 гривень. Неквапливою м’якою ходою жінка рушила до мене. Зупинилася доволі близько від місця, де я сиділа, і вчепилась у мене поглядом. Скляні, каламутні очі сірого кольору виражали смиренність. І тут жінка промовляє до мене таким жалісливим і сповненим муки голосом: «Пожертвуйте на відновлення храму божого, зруйнованого в Тернополі». В цей момент у моїй голові зібрався клубок щонайменше із сотні думок. Ніби минуло всього шість годин, як я покинула Тернопіль, близько 20 хвилин тому востаннє читала місцеві новини і там – ні слова. Природна цікавість і допитливість не полишають мене у спокої і я вирішую дізнатися більше про зруйнований храм. Жінка на мій інтерес відповідає жваво, відкриває фотоальбом і починає розповідати, як було зруйновано храм. У цей момент я розумію, що мова йде зовсім не про храм, а про сектантську капличку, що незаконно збудували у парку Національного відродження і яку згодом було зруйновано. Коли ж я починаю запитувати у жінки, що це за релігійна громада, яка не є визнана церквою, і на якій підставі вони збирають кошти, та починає нервувати й аргументувати мені тим, що Бог – один. Я мовчу, а жінка вирішує йти у наступ. Останнім її аргументом було те, що через зруйновану капличку на сході України розпочалася війна. На моє іронічне запитання, чому війна розпочалась на сході, якщо капличку зруйнували в Тернополі, жінка відповідати не бажає, швидко закриває свій альбом і йде далі, до групки людей, що висипались із автобуса, який прибув на платформу. І я знову спостерігаю картину, як дехто байдуже відвертається, а дехто дає жіночці гроші.
Згодом виявилось, що ці сектанти гастролюють і у Львівській, і Рівненській, і в Івано-Франківській областях, не виключаю, що їхня робота ведеться по всій території України. Отже, капличку зруйновано 7 років тому, перші згадки про збір коштів сектантами також семирічної давності, протягом усього часу періодично зустрічаються публікації у ЗМІ, що їх було помічено у тій чи іншій області. Як думаєте, на скільки храмів за 7 років назбирано коштів? Питання риторичне.
Звісно, люди самі та з власної волі несуть пожертви. Проте чи замислювався хоч хтось, як окупляться ці інвестиції у милосердя?
Утім мене тішить одне: церква і віра – речі нетотожні, і є люди, які це добре розуміють…
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
4655