1 жовтня 2026 року в урочищі Вертеби с.Жуків з нагоди відзначення Дня захисника та захисниць України відбулося освячення меморіальної композиції на місці загибелі видатних постатей українського визвольного руху: творця військової контррозвідки ОУН, голови Служби безпеки ОУН (б) Миколи Арсенича, його дружини та помічниці Ганни Гуньки, охоронця Степана Мельника, зв’язкової Центрального Проводу ОУН (особисто Романа Шухевича) Марії Римик.
Голова Бережанської міської ради Ростислав Бортник на своїй сторінці у Facebook зокрема зазначив:
«… кожний отвір на прапорі, як символ полеглих українських повстанців та повстанок, які ціною власного життя боролись за Незалежність України від радянської окупації … , саме так полотно наповнилось червоними та чорними кольорами … (від автора та реалізатора меморіальної композиції Ростислава Бортника)
Також сьогодні, на цьому пам’ятному місці, пам’ятними медалями “Гордість Бережанщини”, Подяками та Грамотами від мене та Бережанська міська рада відзначив багатьох Захисників та Захисниць, а також цивільних, які повсякденною службою та роботою тримають стрій та допомагають в обороні нашої Неньки України.
Слава Україні!
Героям Слава!»
Марія Римик народилася 10 вересня 1923 року (діяла під псевдонімами «Маруся», «Наталка», «Марія») — борчиня за незалежність України у XX столітті. У період найактивнішої боротьби, коли УПА вела запеклі бої в умовах зміни фронтів і жорстокого протистояння двом тоталітарним режимам — нацистському та радянському, — Марія Римик безпосередньо забезпечувала стратегічний зв’язок між Головним Командиром УПА Романом Шухевичем («Білий», «Тур», «Тарас Чупринка») та Центральним Проводом ОУН.
Навчання у Чортківській гімназії відкривало перед дівчиною блискучі перспективи, але вона обрала боротьбу за волю України, вступивши до лав ОУН у 1939 році. Учасники визвольного руху згадували Марію Римик як людину «кришталевого характеру» — саме це визначення згодом увійшло до видання «Історично-мемуарний збірник Чортківської округи» (Нью-Йорк [та ін.] : НТШ, 1974; Український архів, т. XXVI, с. 927). У жорстоких реаліях війни та суворої конспірації такі слова означали найвищу оцінку: абсолютну надійність, безкомпромісну чесність і непохитну стійкість перед лицем смерті.
СБ ОУН під керівництвом Миколи Арсенича діяла як високоефективна контррозвідка. Постать Марії Римик розкриває її інтелектуальний вимір: тримаючи сувору конспірацію та прораховуючи ризики, вона виконувала найвідповідальніші завдання поруч із керівництвом. Хоча обов’язки зв’язкової водили її різними теренами, загинула вона героїчно в бою у 23 роки на рідній Чортківсько-Бережанській окрузі ОУН.
Не встигла створити власну сім’ю, бо її долею стала боротьба. Володимир-Ігор Порендовський у книзі «Штафетні лінії. Спогади» (Центр досліджень визвольного руху, за редакцією Руслана Забілого, Львів, 2010) розповідає про епізод, який показує, наскільки радянські каральні органи вважали «Марусю» запеклим ворогом, а її ліквідацію — надзвичайно важливим здобутком. Навіть у 1948 році, коли і сама зв’язкова, і члени Центрального Проводу ОУН Микола Арсенич та Дмитро Маївський (безпосередній провідник Порендовського) уже загинули, чекісти не приховуючи задоволення вибрали для демонстрації саме її фото як головний доказ своєї сили:
«Вчасі мого слідства в 1948 році чекісти залюбки показували мені знимку вбитої „Марусі”, мовляв, наші руки всюди дістануть».
Через підпільну діяльність Марії Римик її родина зазнала репресій і була депортована до Сибіру. Там її брат одружився із сестрою Івана Дмитрика — відомого вояка УПА та автора мемуарів «У лісах Лемківщини». Науково-історичний журнал «Вісті Комбатанта» неодноразово публікував відгуки на книгу Івана Дмитрика «У лісах Лемківщини», відзначаючи її винятковий документальний та емоційний характер, а у №3 за 1976 рік у огляді І. Кедрина підкреслюється унікальна правдивість цих мемуарів: «…спомини, що їх найбільшою прикметою є безпретенсійність і безпосередність, яка виключає всяку штучність та яка свідчить про стовідсоткову правду всього того, про що пише Автор». А сьогодні це видання залишається актуальним, і далі друкується та знаходить свого читача.
Останній бій — урочище Вертеби
У листі від 11 січня 1947 року Микола Арсенич звертається до Романа Шухевича щодо міжнародної ситуації та перспектив Третьої світової війни, проте цей лист зв’язковій не судилося доставити до Головнокомандувача УПА.
23 січня 1947 року в урочищі Вертеби — лісовому масиві між селами Жуків, Гиновичі та Куропатники біля міста Бережани на Тернопільщині у бою з московськими окупантами героїчно загинули голова Служби безпеки ОУН, член Центрального Проводу ОУН Микола Арсенич, його дружина та помічниця Ганна Гунька, охоронець Степан Мельник та зв’язкова Центрального Проводу ОУН і Головного Командира УПА Романа Шухевича Марія Римик. Цей бій став однією з найтяжчих втрат для керівного ядра ОУН та УПА утой період.
Символічно, що на меморіальній композиції імена чотирьох героїв, чоловіків і жінок, увічнено на рівних засадах. Цей принцип рівності був закладений і в першоджерелах: звіт повстанців «Вісті з Терену», опублікований у 49-му томі «Літопису УПА» (оцифрована копія цього унікального документа доступна на сайті Державного архіву Тернопільської області), засвідчує, що жінок згадували на рівних із чоловіками. Водночас цей же звіт спростовує радянський міф про самогубство. Аналіз лінгвістичної дисципліни повстанського документа доводить, що для фіксації самопожертви укладач використовував обмежувальні маркери («самі», «власними пистолями», «останнім набоєм»), які відсутні в тексті про криївку, де загинули герої. Натомість загиблі названі «побитими» — терміном, який у підпільному діловодстві застосовувався до полеглих у бою.
Фото зі сторінки Фейсбук голови Бережанського ради https://www.facebook.com/rostyslaw.bortnyk/posts/pfbid0CkmpuNow2Pw7LDb1S578WqPVn72LY182W8nEgqd4k2JmxoRYiTXatxQgcntvg291l
11273