З кожним наступним днем адреналін у повітрі збільшується. І стосується це не лише Тернопільської області, а й цілої України. Росія готується до наступу, стягує всю можливу техніку до нашого кордону… Інформаційний простір заповнений новинами про ймовірний напад або відтермінування війни. А народ, їдучи в транспорті, кляне агресора й потихенько купує у магазинах крупу, яка може довго зберігатися…
Чого чекає наш народ? Чого він хоче та до чого готується? Хтось запевняє, що нас нікому захищати, інші сподіваються, що омине наступ російських військ і обійдеться, а комусь байдуже, адже сподівається на родичів у Польщі. На мій погляд, війни як такої не буде. Вона вже розпочалася в голові кожного з нас. Ми звикли жити у тривозі та стресі, для нас це звичний стан. Щодня хвилюватися, що приготувати на вечерю, чи піде дитина у школу, чи зможемо поїхати влітку на море. Невизначеність заполонила кожного, а відсутність конкретики – це перший крок до стресового стану.
Я – журналіст, і мені, відверто кажучи, важко аналізувати всю інформацію, яка тисне на тебе з усіх сторін. Навіть не вмикаючи телевізора, ти поринаєш у гнилу інформаційну яму, яка, наче болото, засмоктує тебе і не дає вибратися. У потоці паніки та загального нерозуміння ти піддаєшся думкам про напад та сіро-криваві будні, які можуть настати вже за кілька днів. Ввечері читаєш голосні заголовки: «Путін готується до нападу», не відкриваєш публікації, гортаєш далі. Наступний – «Росія закупила тисячу одиниць нової зброї», також не відкриваєш. Далі п’ять із таким же змістом, і чесно кажучи, спати лягаєш із думкою: а що, коли завтра війна? Куди бігти? В голові прокручуєш усі можливі варіанти захисту. Холодний розум намагається просіяти прочитане, але емоції і страх беруть гору. Саме страх, у якому знаходимося ми з вами. Коли народ перебуває у страху, ним легше керувати й маніпулювати. Хіба не цим займаються «навчені люди» на даний час? Вони залякують нас із вами, щоби ми не могли прийняти усвідомлені рішення. Таке відчуття, ніби над нами ставлять другий експеримент – виживуть чи ні? Першим був коронавірус, коли люди хворіли не від самого вірусу, а паніки, яка була посіяна.
Спілкуючись із чиновниками, знаючими людьми, розумію, що танків і воєнних дій, як було раніше, не буде. Заколоти почнуться тихо і впевнено. Як вам наступна версія: створені певні команди з невеликої кількості людей. Їх свідомо «закидають» у будь-яке місто, до прикладу Тернопіль. Хтось знеструмлює все місто, а може, й область, інші проводять операцію з водою, яка буде абсолютно непридатна до вживання, згодом відключать і її, припиняється робота каналізації. І на додачу між людьми поширюється неправдива інформація. «Сарафанне» радіо розривається від жаху, який відбувається на вулицях. Уявити страшно, до чого такі дії можуть призвести. Найгірше – це недовіра одне до одного, яка призведе до повноправної війни між нами, братами. Саме цього, на мій погляд, добивається ворог. Щоби ми самі себе знищили. Насправді більшість і гадки не має, до чого може призвести необдумана паніка та колективна негативна думка, тим паче, якщо вона буде нам навіяна.
Часто чую у свій адрес: ти ж журналіст, ти зобов’язана писати правду. Перш за все я людина, яка має залишатися врівноваженою та здоровою. По-друге, журналіст не може брати на себе відповідальність за інформацію, яку подають йому з перших вуст. Ми лише просимо людей увімкнути раціональне мислення, намагаємося вплинути на людські думки, але не завжди це вдається. Четверта влада безсильна в екстремальних умовах та хаосі. Найбільше, чого хочеться, це заспокоїти людей, обійняти кожного, хто боїться за своє життя, тих, у кого спрацьовані руки та зморшки на обличчі. Тих, які вже бачили війну, яка забрала не одне життя. Нас запевнили, що повторення не буде, нам обіцяли припинення воєнних дій, присягалися захищати та боронити державу. Але ті, хто це робив, сидять у шкіряних кріслах і читають інформацію не з газет, а з телефонів останньої марки. Двояка позиція на ситуацію, яка розгортається за вікном. З однієї сторони, намагаєшся переконати себе, що поки що це інформаційна війна, яка не зможе вплинути на українців, з іншої сторони – у голові гуляє «план Б», на всяк випадок.
Усе, що може зробити кожен із нас, поставити на паузу власні емоції та переживання. Холодним розумом аналізувати, що відбувається насправді і що може бути завтра, не панікувати, а обрати для себе чітку позицію і дотримуватись її. Об’єднавши наші думки, ми зможемо стати сильнішими, вільнішими та мудрішими.
Джерело: Тижневик "Номер один"
6483