Після революції Гідності здавалося, що Україна, вибравши проєвропейський шлях розвитку, зміниться до непізнаваності. Час іде, а реальних кроків до цих змін майже не зроблено. І винні в цьому всі – починаючи від перших осіб країни і до нас із вами, простих українців.
Пересічні українці люблять кивати у бік Києва, мовляв, у всьому винен Президент, Прем’єр-міністр та депутати Верховної Ради. До певної міри це так, адже ці особи є виразниками наших інтересів. На жаль, маємо багато прикладів, що слуги народу ставлять власні інтереси вище державних.
Разом з тим, майже ніхто не хоче поглянути у свій бік і задати собі запитання: «А чи я все роблю, щоб моя країна була успішною та процвітаючою?»
І далеко за прикладами ходити не треба. Починай із найпростішого – переходь дорогу в дозволених місцях, викидай сміття у смітник, не залишай автівки у недозволених місцях та не порушуй правил дорожнього руху тощо. А далі потрібно заставити владу виконувати покладені на неї обов’язки. Сьогодні ми декларуємо курс на боротьбу з корупцією, але чомусь тернопільські підприємці продовжують носити гроші у владні кабінети за вирішення питань, які в цивілізованому світі приймаються автоматично і без різного роду фінансових «подяк». Спілкуючись із багатьма місцевими бізнесменами, ті в один голос кажуть, що неспроможні діяти по-іншому, бо не принесеш хабара – не отримаєш дозволу, а не отримаєш дозволу – залишишся без умов для роботи та засобів для існування своєї сім’ї.
Або маємо інший приклад. Останні два роки область щиро засипали державними грішми на різного роду соціально-економічні проекти. Здавалося, маєш кошти – створюй блага для свого населення. А ні! Від бізнесменів чуєш: щоб отримати перемогу в тендері на освоєння бюджетних коштів, потрібно зацікавленим особам повернути щонайменше 10 відсотків так званого «відкату». І хоча тернопільська влада божиться, що цього немає, диму без вогню не буває. Бізнес іде на такі витрати, бо хоче щось заробити. Більше того, підприємці говорять, що 10 відсотків – це ще по-божому, адже за попередньої влади, яку в народі називають злочинною, «відкати» складали 20-30 відсотків. Тобто, носячи гроші у кишені чиновникам, бізнес не задумується, що можна зробити по-іншому, бо не вклавши їх у будівництво тих чи інших об’єктів, ми робимо їх менш якісними, експлуатаційно нестійкими, що, у свою чергу, може призвести до людських травм чи трагедій.
Чи можливо побороти роками вибудувану хабарницьку систему? Можливо, якщо об’єднатися та раз і назавжди дати по руках ласим до легкої наживи людям. Жахливі за своїми моральними й економічними наслідками корупційні скандали переконливо свідчать про те, що в нас має бути змінено законодавство в сторону тимчасового введення такої міри покарання, як смертна кара. Подібна практика публічних страт до сих пір має місце в окремих країнах, що стало запорукою наведення в державі порядку і безумовного проведення соціально-економічних реформ. Варто було б вивчити досвід Сінгапуру, де в середині 60-х корупція досягла надзвичайних розмірів, а рівень життя дорівнював 70 доларам США в місяць. Проте після приходу до влади видатного реформатора і борця з корупцією Лі Куан Ю корупції був даний безпощадний бій. Тоді у Сінгапурі міністрам, яких викрили на корупції, було винесено вироки смертної кари, багаторічного ув’язнення, а дехто з них покінчив життя самогубством або втік із країни. Серед них були навіть давні соратники глави держави Лі Куан Ю. Як результат, Сінгапур, у відповідності з міжнародними рейтингами, став одним з найменш корумпованих серед держав світу, а середній рівень життя виріс до 3500 доларів у місяць. Оцінка керівником держави Лі Куан Ю масштабу корупції Сінгапуру абсолютно аналогічна нинішній в Україні: «Корупція є однією з рис азійського (як сьогодні українського – авт.) способу життя. Люди відкрито приймали хабарі і це було часткою їх життя». І хоча нині в Україні створено різного роду антикорупційні структури, але якщо немає доброї волі перших осіб країни, то побороти це зло не вдасться. А заставити владу працювати в цьому напрямку може тільки народ.
Звичайно, навіть за найоптимістичніших розкладів, не слід очікувати, що зміни будуть швидкими та безболісними, адже хребет системі зламати важко. Варто набратися терпіння й починати з самого себе, зі своїх ближніх – тоді зміниться і країна!
Віталій Попович, головний редактор «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: громади, гроші, тернопіль
7343