Він народився 1974 року в Заліщиках. Там закінчив школу. Любив спорт, займався карате і без проблем вступив на курси тілоохоронців у Чернівцях. Після служби у Національній гвардії була робота за кордоном. Але події на Майдані спонукали його повернутися в Україну. Вступив у загін Самооборони, влаштувався у столиці на роботу. Проте 24 серпня 2014 року змінило його життя.
«Добробати – «Правий сектор», «Айдар» та «Дніпро» – не взяли мене на службу»
– Разом із братом Анатолієм працював у будівельній фірмі, мали чимало замовлень, хороші заробітки. Якось при розмові кажу йому: ось дивися, яка ситуація, в новинах показують, як сепаратисти захоплюють нашу землю. У мене два сини (Роман і Віталій), у тебе – один, ми дочекаємося до того, що вони прийдуть під нашу домівку. Тому треба йти служити. Та він відповів, що не може, бо має свої плани.
24 серпня у столиці відбувався парад. Я повертався додому і побачив бійців, які крокували вулицею. І тоді мене охопив дух війни, дух боротьби, гордості за військових, які захищають наше мирне життя. Про себе кажу: якщо я не піду захищати Батьківщину, то як тоді синам дивитимуся в очі? Почав шукати, куди записатися, щоби відправитись на війну. «Правий сектор» мене не взяв, дізнавшись, що я служив у Нацгвардїї. Також під різними проводами відмовили мені батальйони «Айдар» і «Дніпро». В останньому навіть сказали: «Слухай, іди додому, війна скоро закінчиться». Ситуація для мене була незрозумілою, треба було проситися, щоби піти на війну. Тоді через Житомирський військкомат вдалося потрапити в підрозділ добровольців, з яких сформували 90-й окремий десантно-штурмовий батальйон 95-ї бригади. Згодом ми увійшли у 81-шу бригаду. Нас кілька місяців навчали військових хитрощів. І на початку листопада ми вже були в місті Костянтинівка на Донбасі. Дві групи снайперського взводу, де я служив, потрапили в Донецький аеропорт ще до початку нового року. А мою тримали в резерві. Тоді починалося перемир’я і на Різдво я навіть поїхав додому у відпустку, яка мала тривати до кінця січня. Саме в той час познайомився з майбутньою дружиною Наталею. Вдома мене застав дзвінок командира Максима Ридзанича, який повідомив, що потрібно терміново повертатися на місце постійної дислокації, бо мою групу відправляють в аеропорт.
– Як відреагували Ваші рідні, коли почули цю новину?
– Їм не сказав нічого, щоби не хвилювалися, адже тоді ворог почав масовані обстріли позиції наших бійців у Донецькому аеропорту. Пригадую, рідні навіть подавали у розшук, бо не знали, куди я подівся. Тоді з міліції пролунав дзвінок, повідомили, що мене шукають, і просили, щоб я зв’язався з рідними. Я так і зробив, хоча правди не сказав, повідомивши, що працюю в охоронній фірмі під Києвом, охороняю дачу.
Своїх хлопців наздогнав поблизу Водяного, що за кілька кілометрів від летовища. Тоді наші позиції почали бомбити «Градами» і це власне було перше моє бойове хрещення вогнем, бо хоча наш підрозділ перебував у зоні АТО, але в бойових діях участі не брав. Для мене це було незвично, адже ще вчора знаходився на мирній Тернопільщині, споживав святкові страви, співав колядки, а через добу потрапив в інший світ, де постійно чути вистріли, вибухи, де не можна вночі вмикати світло, щоби не потрапити на око безпілотникам тощо. Адаптація пройшла доволі швидко, часу на розкачку не було.
«Нам давали також по 0,25 л спирту, але не було ні часу, ні бажання його пити»
– І коли взяли курс на Донецький аеропорт?
– 18 січня 2015 року завантажили БТ-ЛБ (багатоцільовий транспортер легкий броньований – авт.) боєприпасами, адже наша група із 5 снайперів їхала туди на два тижні. Наступного дня до нас приєдналися ще 9 чоловік, семеро з них мали потрапити в Донецький аеропорт з окремим завданням, а два кулеметники входили до нашої групи. В кількості 14 чоловік ми проривалися в це пекло. Бронетранспортер був вузьким, а бійців у ньому чимало, і по дорозі чи то через брак повітря, чи через щось інше у мене виник панічний страх. Лікарі цей стан називають клаустрофобією. Тоді реально було страшнувато, думав, невже для мене війна закінчиться в БТ-ЛБ? Коли ми приїхали до місця призначення, розмістилися в пожежному депо, що за 400 метрів від терміналу. Далі почалися важкі бойові будні. Нашим завданням було прикривати своїх у терміналі та метеовежі. Пригадую, як на нас по рації вийшов тепер уже Герой України, а тоді лейтенант Іван Зубков. Він сказав, що навколо нього сепаратисти, і викликав вогонь на себе. Наші кулеметники відпрацювали відмінно, відсікли цих виродків, але таким чином виявили себе. Тоді кремлівські найманці перекинули вогонь на нас. Ми вже навіть не думали, що виберемося звідти живими. Була й спроба штурму. Проте їм не вдалося нас вибити з укріплень. Вони намагалися підступно виманити нас, але ми не повелися.
– Це були, мабуть, найважчі години, які здавалися вічністю?
– Насправді це було земне пекло. І тільки щасливі моменти допомагали нам рятуватися від відчаю і триматися. Пригадую, як до терміналу проривався наш БТ-ЛБ, та все ж неподалік перекинувся. З нього вибралися троє. Один із них – легендарний «кіборг» Андрій Гречанов із позивним «Рахман». Його обличчя було в крові, весь покалічений, та найбільше бійця хвилювало, чи сильно обгоріло обличчя. Я ж підбадьорив його, сказав, що коли промиє рани – буде красунчиком, однак порадив знайти лікаря. Тоді він став прориватися на метеовежу, бо саме там був лікар.
Був ще один епізод, який добряче полоскотав нерви. Я саме заряджав кулемет. Несподівано на повному ходу під’їжджає танк і направляє дуло прямо на мене з товаришем. Я забився у кут, а «Абдула» каже: «Не ховайся, як вистрелить, то ми на другій стороні депо й опинимося». Одразу всі молитви перечитав, чого не встиг у житті зробити, пожалкував за цим. Несподівано танк розвертає дуло і на броні бачу синьо-жовтий прапор. Відчув полегшення, а сам же танк поїхав у сторону терміналу.
Також добре пам’ятаю, як до нас прорвався начальник спецзв’язку 81-ої бригади з раціями. Адже до того ми були без зв’язку і почувалися кротами. Довкола був хаос, а ми не знали, де були наші, а де – сепаратисти, яке завдання слід виконувати, які останні накази командирів. Отримавши зв’язок із командуванням, ми дізналися і погану новину – в полон до росіян потрапив наш комбат Олег Кузьміних. Кремлівські терористи вели такий вогонь, що навіть голови не можна було підняти. Обстрілювали з важкої зброї. Ми лежали мокрі від дощу, туману. Не мали можливості висушити одяг і погрітися. Вороги стріляли у все, що рухалося. А вночі наш мокрий одяг замерзав. Одного разу спробував щось перекусити, але їжа замерзла. Нам давали також по 0,25 л спирту, але не було ні часу, ні бажання його пити. Щастям для нас був гарячий чай, який хоч зрідка вдавалося заварити!
– До яких хитрощів вдавалися сепаратисти, щоби вибити Ваш взвод із депо?
– Був цікавий випадок. Коли російські терористи не змогли вибити нас із позицій, то підіслали провокатора. Він кричав: «Укропи, возьмітє мєня в плєн, я хачу сдаться!» Проте ми не реагували. Мовчали, щоби не видати позиції і себе. Оскільки він кричав десь за будинками, ми не мали змоги бачити його. Пізніше голос затих, а потім знову розпочалися важкі обстріли. Після одного такого обстрілу ледь зостався живим. Мене засипало цеглою й іншим будівельним мотлохом. Бронежилет був важкий, і я навіть не міг ворухнутися. Намагаючись вибратися, зачепив гранатою за арматуру. Ось була б ситуація, коли сам себе підірвав! На щастя, колеги швидко витягнули з-під завалів, забрали гранату і для мене все минулося, хоча контузії не уник.
«Синові ще заповіту не склав, не можу помирати»
– Перебуваючи між життям і смертю, не було страшно?
– Коли нам повідомили, що термінал узяли вороги, командир підійшов до нас і сказав, що варто очікувати штурму, і запитав: «Чи нестрашно померти?» Я кажу, що не можу померти, бо в мене вдома залишився син Віталік, якого потрібно поставити на ноги, адже колишня дружина виїхала за кордон і залишила його в інтернаті, а він постійно телефонував і просив його звідти забрати. Кажу, я синові ще заповіту не склав (сміється – авт.), помирати ще рано. Командир зібрав нас усіх і сказав, що він гордий за своїх підлеглих, серед яких не було нікого, хто би «дрейфував». І навіть тоді, коли одна з останніх груп, яка боронила аеропорт, залишала його і була пропозиція виходити з ними, командир прийняв рішення зостатися, бо наказу залишати позиції не надходило. Ми там і залишилися, не знаючи, що перебуваємо в оточенні.
– І все ж пожежне депо, як і весь аеропорт, довелося віддати ворогу?
– 23 січня по рації прийшло повідомлення, що ми залишилися останніми в аеропорту, і надійшла команда відходити, адже кільце навколо нас змикалося. Термінал був узятий ворогом ще 21 січня, чимало хлопців потрапило в полон. Нам запропонували вибиратися власними силами, бо підмоги чекати вже не було звідки. Дивлюся в кишені, а в одній із них – військовий білет, де написано, що Віталій Зварич – командир відділення взводу снайперів. В іншій – паспорт, де написано адресу проживання, а саме вулиця С. Бандери. Думаю про себе: яку сторінку починати їсти (сміється – авт.), адже якщо не за Бандеру, то за снайперську посаду відріжуть голову. Довелося закопати військовий квиток і паспорт та поставити в тому місці розтяжку. Але коли «Окунь» і ще один боєць із позивним «Єшка» сказали, що зможуть вивести нашу групу в безпечніше місце, довелося все відкопувати, бо якби сепаратисти знайшли документи, то, напевно, тероризували б мою сім’ї. Так ми вийшли з аеропорту, а залишаючи пожежне депо, все, що можна було, замінували. Вже згодом дізналися, коли у нього зайшли вороги, то їх багато полягло, очевидно, не сподівалися на такий «подарунок» від українських бійців. У Водяному вже зустрілися з іншими хлопцями з нашого взводу. Сиділи в підвалі й раділи, що всі зосталися живими. Після Донецького аеропорту ми навіть не звертали уваги на те, що росіяни накривають нас «Градами».
– А чи були якісь кумедні випадки в аеропорту?
– А як же без цього!? Одного разу пішов я в туалет і довелося там простояти на одній нозі півгодини. Знімаю бронежилет, і тут прибігає боєць і каже: «Не йди далі, бо там розтяжки». Я завис, піт із мене тече, «броник» тягне донизу, автомат тримаю з останніх сил. Кажу, клич «Абдулу», він у нас займався розтяжками. Коли той прийшов з іншого краю «пожежки», то спокійним голосом відповів, що розтяжки там немає. Так пожартував, сказавши колегам, а ті – мені.
Ще один кумедний випадок трапився зі згущеним молоком. По життю я ласун, дуже люблю солодощі. Хтось у кишенях тримав цигарки, а я – шоколадки. Побратимам казав, щось падає цукор, бо багато їм солодкого. Як ішли в аеропорт на два тижні, то я собі взяв згущеного молока. У депо вся підлога від розбитих машин була в мазуті. І коли був обстріл, я біжу, падаю і та згущонка тріскає і тече по колінах. Так одяг був уперемішку в мазуті і згущенім молоці. Відчував страшний дискомфорт, але терпів. Ось у таких умовах доводилося воювати (сміється – авт.).
«Фотограф» врятував моє життя ціною власного»
– Ви не вважали, що Ваша війна тоді закінчилась?
– Під час моєї війни за Донецький аеропорт мене оточували суперхлопці, супергерої, поруч з якими не страшно, а почесно було боротися проти ворога. Один із них – мій командир «Адам». У підвалі Водяного він трохи посидів з нами, випив чаю і відправився назад, на метеостанцію, витягувати поранених. Як можна не підставити плече такому командирові?.. Тому війна знову продовжилась. Після короткого відпочинку бої тривали вже на підступах до аеропорту. І вони могли вкотре стати для мене смертельними.
– Розкажіть детальніше про це…
– 26 лютого 2015 року група бійців, у якій був і я, пішла на підсилення позицій. Нас почали обстрілювати з важкої артилерії. Ми залягли. Четверо заховалися за невеличким пагорбом, ще троє були поруч, у ямі. Пагорб не міг бути притулком для всіх, тому побратим «Фотограф», котрий був мозком нашого взводу (мав бойовий досвід в Іраку), попросив мене скотитися в яму, а сам ліг на моє місце, бо йому потрібно було спостерігати за позицією. Тільки-но я опинився в ямі, пролунав вибух. Снаряд упав біля нас, і всі, хто був за пагорбом, загинули. А я і ще один побратим, які опинилися у ямі, врятувалися. Однак від вибуху отримав контузію, перестав чути, з вух пішла кров, зуби опинилися в самому горлі. Навіть у такому стані не знаю, звідкіля взялися сили, з товаришем завантажили вбитих побратимів на машину, щоб їхні тіла забрати з поля бою. Мені ж після того страшного дня довелося їхати в госпіталь.
А 20 березня до мене дійшла там страшна звістка – загинув «Адам». Він біг рятувати пораненого побратима, і кулі зрізали його. Макс ще встиг повідомити по рації, що не може просуватися далі, що в очах темніє і… Гірко згадувати про таке. До болю важко, коли тобі ще доручають відвезти тіло свого командира його рідним у село Коцюбинське на Київщині. Ми з Максом були більше, ніж бойові побратими. Спершу я у 90-му батальйоні був один з Тернопільської області. А коли прийшов «Адам», то розповів, що його дідусь із Касперівців Заліщицького району, а мама – з Бережан, у цьому місті пройшли його дитячі роки. Більше того, виявилось, і брат іншого нашого бійця – «Фотографа» – теж із Заліщицького району. Так ми разом жили в палатці на полігоні на Житомирщині, згодом – в одному будинку в Костянтинівці, аж поки війна не забрала життя двох моїх близьких побратимів, які стали для мене рідними.
– Ті страшні події часто нагадують про себе?
– Часто трагічні спогади приходять у сни, а зранку, замучений, ще довго не можеш усвідомити, чи то була реальність, чи все-таки сон. Війна не залишилася для мене безслідно. Було важке лікування, яке й триває досі. У мене виявили гепатит С, проблеми з циркуляцією крові та багато іншого. В госпіталі мені було погано, не міг спати спокійно, кожен шурхіт був ударом по нервах, через це почав випивати. Проте завдяки батькам, рідним, дружині, працівниці Тернопільського військкомату Олені Величанській, лікарю Олені Герасименко і всій небайдужій громаді я вижив, перетерпів, хоча і став інвалідом. Потроху адаптувався до нового життя, але ніколи не забуваю про друзів, які загинули. Загинули заради нас! Отож я маю жити за себе і за них…
– А за яких обставин отримали позивний «Рекс»?
– У цивільному житті в Заліщиках мене називали «Звір». Свого часу займався карате, їздив на змагання, мав білий пояс із чорною смугою, вчився на тілоохоронця. Коли ж потрапив на базу в Житомирській області, то інструктори сказали, що треба вибрати короткий позивний. І оскільки ті ж інструктори постійно повторювали, що я багато ганяю на тренуваннях, то взяв собі позивний «Рекс».
Містична історія
– Знаю, що Вам тривалий час не вдавалося психологічно вийти зі стресу, який був зумовлений подіями навколо Донецького аеропорту?
– Розповім історію, яка полегшила мій психологічний стан. 20 січня 2015 року, коли я зі своїм взводом знаходився в пожежному депо Донецького аеропорту, три БТ-ЛБ повернулися нам на підмогу і для евакуації своїх бійців. Один бронетранспортер дорогою до аеропорту підбили, другий поламався, а третьому, з «кіборгом» «Рахманом», про якого я згадував вище, вдалось прорватися. Троє чоловіків із нього, ті, кому вдалося вижити, дійшли до пожежного депо. «Ми проривалися до наших, усі загинули, ми втрьох врятувалися. Ми всіх передивилися – живих немає», – сказав нам «Рахман». Для сепаратистів перевернута БТ-ЛБ – прекрасна ціль, яку вони і поливали вогнем, щоби вже напевне не залишити нікому жодних шансів. Але коли бій трохи стих, ми почули голос: «Помогітє, я жівой». Я чув його потім ще кілька разів, але змоги дійти до БТ-ЛБ під інтенсивними обстрілами не було. До того ж там почали вибухати боєкомплекти. Навіть уявити не міг, що в груді металу, який горить і вибухає, хтось міг вижити, здавалося це нереальним. Тому припустили, що це ворог виманює таким чином.
Коли вже все затихло, хриплий голос ніби з останніх сил прокричав: «Помогітє, я єщо живой». Я чув останні слова цього солдата, вони довгий час приходили до мене уві сні. Коли проходив реабілітацію в Аджарії (Грузія) і був психологічно дуже важким, тамтешні лікарі порекомендували мені більше спілкуватися, завести сторінку в соцмережі. По приїзді додому так і зробив, спільно з дружиною відкрив власну сторінку у «Фейсбук», де, зокрема, виклав у травні 2015-го цю моторошну історію. Немає нічого страшнішого, ніж безпорадність і неможливість прийти на допомогу побратимам. І залишається почуття провини перед загиблими. А потім відбулася містика. У жовтні голос тієї проклятої ночі, який приходив уві сні і не давав спокою, зняв камінь з душі. Хлопець, який просив про допомогу, вижив тоді. Він під моїм постом написав повідомлення як відповідь на терзання тих, кому його голос назавжди врізався у пам’ять: «Я остался в том МТЛБ. И я не сдох. Я выжил. И огонь не убил меня. И боеприпас, который рвал, и обстрел сепаров, и потом плен, длиной в 197 суток, не убил. Я опять повторю: я еще живой!»
Цим героєм був Станіслав Паплінський, котрий пройшов пекло і вижив тієї кошмарної ночі. Ми навіть з ним зустрічалися в Заліщиках, нам було про що поговорити, вибачився перед ним, що не врятував, пояснив, що ми були не в кращій ситуації і думали, що дійсно всі мертві, так як пояснив «Рахман». Звичайно, не забули пом’янути і тих, хто навічно залишився в Донецькому аеропорті.
«А вони що там робили у ДАПі до 23 січня, коли 21-го аеропорт уже був зданий?»
– Віталію, розкажіть трішки про себе.
– Народився і виріс у Заліщиках. Здобув середню освіту, мав поступати в Академію внутрішніх справ до Харкова, але наша сім’я жила бідно, а за все потрібно було платити, і так я не поступив, повернувшись до Заліщиків. Тоді прийшов у військкомат і кажу, що хочу йти служити, краще у повітряно-десантні війська. Мене відговорили, сказавши, що популярною є Нацгвардія. Так я відслужив у Нацгвардії. Повернувшись додому, закінчив школу тілоохоронців «Альфа», хотів бути військовим, і мене ледь не «засватали» в «Беркут». Намагався влаштуватися на роботу в Заліщиках дільничим. Але на цю посаду взяли іншого. З рекомендаційними листами поїхав до Тернополя і там припрошували мене в «Беркут». Уже навіть погодився, адже тоді це був поважний підрозділ. Однак у нього так і не потрапив, мене забракували лікарі, сказавши, що в мене піднявся тиск. Чи то вони хотіли грошей, чи щось інше, але я добре знав, що ніколи проблем зі здоров’ям не мав. Вже оглядаючись назад, думаю, а не дай Боже, я би пішов у той «Беркут» і мені сказали їхати розганяти людей на Майдан? Тому краще, що мене не взяли у «Беркут». Я ж став займатися бізнесом, возив товар із Польщі і продавав його у Чернівцях. Після того почав заробляти руками, ремонтував будівлі, проектував їх. Був на заробітках за кордоном, працював у Чехії, Польщі. А останнє моє відрядження було до Казахстану, де будував нерухомість для мера Алмати, який був кращим другом Президента Казахстану Назарбаєва. Там мав велику зарплату, адже був на хорошому рахунку. А коли почався Майдан, то вже у Казахстан не повернувся…
– Від держави Ви отримали компенсацію на придбання житла?
– У мене в Заліщиках була кімната. Як інвалід війни II-ї групи, звернувся до міської ради, щоби перекрили. Вже у мерії мені сказали, що я претендую на грошову компенсація на придбання житла. Очевидно, міська рада не хотіла брати якісь клопоти на себе, мовляв, держава все відшкодує. Чиновник посміявся, додавши: а афганцям через 30 років відшкодували? Але незадовго до мене телефонують і повідомляють, щоб я зібрав повний пакет документів. За півмільйона гривень у Заліщиках нічого не міг пристойного знайти, адже квартира у місті коштувала в середньому 30 тис. доларів. Тоді я до цієї суми доклав ще 10 тисяч доларів, які отримав за поранення, і за рекомендацією дружини Наталії придбав будинок. Для мене це кращий варіант, адже постійно конфліктував із сусідами.
– За Вашу жертовну боротьбу Вас відзначили державними нагородами?
– На початку 2018 року Президент Петро Порошенко вручив орден «За мужність» ІІІ-го ступеня. Пригадую, одразу після повернення з аеропорту п’ятеро чоловік нашого батальйону подали на вищі державні нагороди. Однак у штабі не підписали подання. Сказали: «А вони що там робили у ДАПі до 23 січня, коли 21-го аеропорт уже був зданий?» Лише цього року визнали, що ми таки там були, отримали заслужені нагородили, а нашому командиру відкрили пам’ятник. Однак найцінніша моя нагорода – нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» та кортик до нього, який нам вручали під аеропортом, коли ще били «Гради».
Але не один я в сім’ї відомий боєць. Мій старший брат Анатолій, коли дізнався, що я в Донецькому аеропорту, просився до мене в частину, натомість щоб я повернувся додому. До мене він не потрапив, але пройшов не менш важкий бойовий шлях, 8 місяців пробув на «нулі» за 600 метрів від сепаратистів. Там він і захворів, мав проблеми із хребтом, довго лікувався, однак хвороба його поборола і він помер….
Віталій Попович
– Як відреагували Ваші рідні, коли почули цю новину?
– Їм не сказав нічого, щоби не хвилювалися, адже тоді ворог почав масовані обстріли позиції наших бійців у Донецькому аеропорту. Пригадую, рідні навіть подавали у розшук, бо….
Детальніше читайте у свіжому випуску газети “Номер Один” від 12 грудня 2018р.
Газета «Номер один» щосереди – у всіх точках продажу преси Тернопільської області!
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: АТО, газета "Номер один", кіборг, новини Тернопільщини, новини Тернополя
13335