Яких герої України Ви знаєте? Хто першим спав Вам на думку після цього запитання? Особисто мені – кілька нещодавно оголошених учасників АТО та дві-три постаті зі шкільних підручників.
Думала, можливо, з цього приводу буде багатослівнішим google. Ввела фразу «герої України» – і ось десяток посилань на повідомлення про нещодавно присвоєні звання.
Пригадую, скільки дискусій і суперечок точилося навколо надання такого статусу Степану Бандері. Здавалося, це принципове питання затьмарило всі інші суспільно важливі теми. Спершу звання дали, потім через суд позбавили. Бідний Бандера на тому світі, певне, місця собі не знаходив.
Сьогодні героїв України – сотні. Чиїсь імена ми знаємо, інші – дещо призабули. Але, без сумніву, імена людей, яких удостоїли таких звань, періодично перебувають на слуху.
Однак є багато осіб, які зробили для країни, для кожного з нас немало, але їхні імена забуті. Це не тільки подвиги учасників АТО, про які ми не знаємо і, можливо, ніколи не дізнаємось, а й ті, хто просто ходить поміж нас, але про їхні історії нічого не відомо.
Якось напередодні Дня ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС один національний канал підготував спецпроект, присвячений ліквідаторам. Колись мала нагоду послухати вражаючі історії цих людей і навіть підготувати з ними кілька матеріалів. Тож мені стало цікаво побачити, що нового відшукали колеги.
Це була історія про трьох інженерів, які відправились у саме «пекло», аби не допустити ще одного вибуху. Виявляється, під реактором зберігається величезний резервуар з водою. Після вибуху з’явилися випари, які при контакті з водою могли спричинити повторний вибух. Його масштаби могли бути в десятки разів більшими. Тоді радіоактивна хмара накрила б не лише Україну та Білорусь, а й частину Європи.
Дев’ять років резервуара ніхто не «скривав». Та й дістатися до нього могли одиниці. А тих, хто погодився спуститися вниз, аби злити воду, виявилося ще менше – всього троє. Усі – не Джеймси Бонди чи супермени, а звичайні інженери. Вони мали працювати наосліп. Без освітлення. Але, з’ясувалося, що це не проблема, бо знати напам’ять усі входи та виходи на станції було їхнім обов’язком.
І ось троє сміливців спустилися вниз. Перед завданням усі пили речовини, які блокували вплив радіації, але викликали сильну нудоту та запаморочення. Дорогою траплялися обвали, і здавалося, до резервуару не дістатися. Але, наче в американському кіно, вони виконали завдання. Воду спущено, а в протоколі про спецзавдання вказано, що всі троє померли від променевої хвороби.
Яким же було здивування журналістів, та й зрештою моє, коли майже через тридцять років їх знайшли живими. Двоє з них досі проживають у Київській області. А один з інженерів помер кілька років тому. За що ж їх так незаслужено похоронили? Якось образливо стало за чоловіків. Вони пожертвували собою, незважаючи на наслідки, пішли в епіцентр пожежі, попередили непоправне лихо, а замість вдячності – ось так… Очевидно, комусь це просто було зручно, аби на цьому завершити свою доповідь, або ж звичайна помилка.
Біда в тім, що вони не одні такі…. За останніх кілька років я чула багато прифронтових історій, які теж заслуговують на відзнаки. Щодня бачу самовідданих людей, які, можливо, не рятують світ, але точно роблять його кращим. Але, здається, в нашому суспільстві цілком достатньо облити чиновника зеленкою чи винести його з кабінету або, ще краще, дати ляпаса у прямому ефірі, аби прославитись на всю країну і стати об’єктом наслідування для інших. Якось це трошки неправильно…
Як, зрештою, ховати ще живих героїв…
Зоряна Гарасимів, заступник головного редактора «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
2211