Свого часу журналіст Роман Вінтонів (більше відомий як Майкл Щур) сказав: «Краще боротися не проти, а за щось». У певній мірі я цю думку розділяю, адже тоді ми мінімізуємо той потік негативу, якого в нашому суспільстві й так вистачає. Погодьтеся, що фраза «Ми – за здоровий спосіб життя»звучить куди приємніше, аніж репліка «Ми – проти наркотиків».
Петро чи Степан?
Вловити відтінки цієї «філософії» можна на банальному прикладі виборів, будь-яких: чи то президента, чи то депутата. Адже здебільшого українці голосують не за кандидата, а проти його опонентів. Звучить це десь так: «Хай ліпше дурник Петро, аніж хабарник Степан». Тобто хрестик навпроти Петі не ставлять тому, що він поганий, натомість тицяють будь-де, щоб «злити» Петра і разом з тим виконати свій громадянський обов’язок.
Потім, звісно, нам і Степан буде немилий, але це вже потім, головне – Петро програв!
Пояснення цьому доволі просте: в опозиції завше працювати легше, ніж у коаліції. І це я не лише про політику говорю, а абсолютно про всі галузі та професії. Хоча, так, на політиці цей приклад аналізувати легко. Прослідкуйте самі: провладним партіям (які б вони хороші не були) дуже важко втримати лідерство на наступних виборах, натомість тим, хто всю каденцію сидів у «тіні» та займався їх критиканством, вдається з успіхом отримати довіру в очах громадян. Легко, бо віддають свою підтримку з думкою: «Хто завгодно, аби не ті казнокради, що при владі». Тобто знову спрацьовує принцип «проти»…
Чи це проблема, яка вартує уваги в редакційній колонці? Так, як на мене, вартує. Бо як журналіст стикаюся з нею постійно і починаю помічати, що нові «виступи проти» вже перестають чіпати мене «за живе», як колись. Мене вже фактично нічого не дивує. Не назву такий стан байдужістю, швидше – перевантаженням від негативу, за який нас ще й щодня змушують боротися. Його так багато, що внутрішній фокус збитий із толку: бачить все, але в той же час не бачить нічого.
Я переконана, що більшість городян не зможуть пригадати отак з ходу, що хорошого сталося вчора в Тернополі. Та й, разом з тим, не згадають, що було поганого. В голові з’являться розпливчасті уривки, не більше.
Популярна кров…
Пам’ятаєте, коли під час подій на Майдані ми (я точно) гортали стрічку новин щохвилини, сиділи прикуті до моніторів, слідкували, переймалися, плакали, збирали речі, їхали в Київ…Ми тим жили настільки, що, як підручник з історії, могли відтворити все по годинах. А що зараз? Хто знає, що коїться в Криму, чи ім’я хлопця, серце якого зупинилося цього тижня на сході. Та що там ім’я…Ми навіть не знаємо, що зараз діється в зоні АТО: які міста звільнили, які досі окуповані… Не маю на меті зараз моралізувати. Веду лише до того, що ми втомлені війною «проти», втомлені негативом, якого скрізь так багато. Знаєте, чому новини про аварії чи просто нещасні випадки з присмаком крові завше були в ТОПах популярності? Бо це, як не сумно, людей втішає, бо з кимсь іншим, а не з ними самими сталася біда. Так було раніше. Частково так є і зараз, проте ця «залежність» від чужого горя теж відходить на задній план.
Я от боюсь, що прийде той час, коли люди настільки заграються у війну «проти», що просто не в змозі будуть у дійсно важливий момент стати єдиною стіною «за». Боюсь, що прийде день, коли громадські активісти втомляться воювати «проти» корупції, нелегального видобутку корисних копалин та вирубки лісу, проти свавілля правоохоронців і врешті-решт складуть руки. Негатив їх вип’є із середини, а шлях до позитиву шукати буде просто нікому. А ще я боюся, що люди стануть абсолютно байдужими. Перенасичені болем, не реагуватимуть ні на що. Внутрішній поріг важливості буде настільки недосяжним, що навіть жахлива, кривава, смертельна аварія на очах не стане приводом до співчуття чи хвилювання.
Ми, дійсно, змінилися після революції Гідності. Попри думки скептиків навколо, я принаймні досі вірю в це. Однак чомусь ми так і не навчились боротися за світле «за» та продовжуємо відстоювати негативне «проти». Можливо, ще зуміємо?
Тетяна Колеснік, журналіст «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
18090