7 листопада виповнилося 30 років з дня зриву проведення в Києві військового параду. Безпосереднім учасником тих подій був відомий громадсько-політичний діяч, тернополянин Володимир Колінець. Його ми розпитали про ті буремні часи, які в тому числі змінили хід історії України.
Після студентської революції на граніті, яка тривала з 2-го по 18 жовтня 1990 року, наближалося одне з найбільших радянських свят – день Великої жовтневої соціалістичної революції, і 7 листопада планувалося проведення в Києві військового параду.
– Звичайно, це було зроблено з ініціативи Комуністичної партії УРСР, яка була підпорядкована КПРС. Генсеком ЦК КПРС був тоді М. Горбачов, котрий хоча й розпочав процес перебудови комуністичного суспільства, але був зацікавлений у збереженні СРСР. Ми, депутати-демократи, дізнавшись про плани проведення військового параду, вирішили цього не допустити. На зустрічі з керівниками громадсько-політичних організацій розробили свій план дій. Вирішили заблокувати центральну частину Хрещатика, тобто місце проведення параду, і добре продумали, як це зробити. Знаючи, що з самого ранку Хрещатик з обох сторін буде оточений міліцією, вирішили на ночівлю залишити якомога більше людей, які з самого ранку мали би вийти на нього. Понад 300 людей ночували на узбіччі Хрещатика, з ними був депутат ВР О. Гудима з Луцька. А решта депутатів, що проживали тоді в готелі «Україна», який неподалік від Хрещатика, з самого ранку підійшли туди, – пригадує депутат Верховної Ради України I-го скликання Володимир Колінець.
Із самого ранку на Хрещатик підтягнулося багато людей – як киян, так і гостей столиці.
– Ми стояли посередині Хрещатика ще до появи міліції. Коли правоохоронці під’їхали, їхнє керівництво просило людей розійтися, на то була відповідь: «Розійдемося тільки тоді, коли парад не відбудеться». Серед тих, хто підходив до учасників акції, були й провокатори. Вони казали, що є простими трудівниками, хочуть, щоби парад відбувся, і просили нас розійтися. Інші здійснювали провокації серйозніші: верещали, штовхали, шарпали за одяг, а то й піднімали на людей кулаки. Та ми, депутати й керівники громадських організацій і люди, що брали участь у таких акціях, вже знали, як на такі дії провокаторів слід реагувати. І ніхто з нас на провокації не піддався. Тоді протестуючі перекрили Хрещатик до самого обіду, поки люди, які прийшли на парад, не розійшлися. Акцію на Хрещатику завершили величезним мітингом, на якому зібралися чисельно кияни. Нам вигукували: «Ура! Перемога!» Лише тоді з Хрещатика порозходилися, – розповідає пан Колінець.
Той зрив військового параду 7 листопада 1990 року, каже Володимир Колінець, мав величезне значення для пробудження українського народу від комуністичної сплячки та був значним кроком для проголошення Незалежності України. Про це ми повинні пам’ятати і про цю подію нагадувати. Особливо тепер, коли багато людей не розуміють, як давалося здобуття незалежності України, і голосують на виборах не за патріотів-українців і не за європейський вибір України…
У той день 30 років тому стався прикрий випадок, який мав неприємні наслідки для тодішнього народного депутата, дисидента та хорошого товариша нашого співрозмовника Степана Хмари.
– За вказівкою КДБ чи міліції одна жінка підійшла до учасника акції, депутата Степана Хмари, і підняла на нього руку. Щоби вона його не вдарила по обличчю, він схопив її за руку. І тут же хтось підбіг до них із фотоапаратом і це сфотографував. Після цього жінка ще довго кричала. На наступний день проти Хмари було порушено кримінальну справу за побиття під час проведення цієї акції. Зрозуміло, що все це надумано. Однак та жінка надала міліції відповідні свідчення. Через декілька днів на засіданні ВР тодішній голова Іван Плющ позбавив С. Хмару депутатської недоторканності, що призвело до його арешту. Спікер поставив це питання на голосування наприкінці денного сесійного засідання, коли вже перейшли до «різного». Я та інші депутати кричали на весь зал, що цього робити не можна, але І. Плющ до нас не прислухався і зробив це всупереч закону, бо в «різному» ставити питання на голосування не можна. Через декілька днів Хмару запроторили в міліцію на допит. Але зробили це дуже хитро. Оскільки депутата ВР не мали права забирати з приміщення ВР, Степан Хмара після позбавлення його депутатської недоторканності проживав у депутатській кімнаті та 3-му поверсі, де й ночував. У депутатській їдальні й харчувався. Одного разу йому повідомили, що до нього прийшла дружина й очікує його біля «чорного» виходу з ВР. Він повірив у це і вийшов із приміщення. Дружини там не було, натомість міліція його одразу схопила. Через декілька днів кримінальну справу було розглянуто, йому присудили 1 рік позбавлення волі. Ми, депутати, ходили на суд, доводили, що його звинувачення безпідставні, але судді до нас не прислухалися. Отож 24 серпня 1991 року С. Хмара перебував за гратами і тому за прийняття акта незалежності України не голосував. Це той, хто все життя боровся за незалежність України! Згодом я як його друг делікатно С. Хмару «підколював», – підсумовує розповідь про ті непрості часи Володимир Колінець.
Джерело: Тижневик "Номер один"
3371