У нашому суспільстві все ще багато людей, які для себе поділяють професії на жіночі та чоловічі. Зокрема, такі стереотипи існують щодо чоловіків-вихователів. Під вплив суспільних глузувань, які, зрештою, змінили його долю, потрапив і герой нашої сьогоднішньої розповіді.
Зі Степаном я познайомився на весіллі спільних знайомих. У якийсь момент за столом зайшла мова за професії. І чоловік розповів, що працює менеджером, але з дитинства мріяв стати вихователем в дитячому садочку. Присутні одразу засміялися: «Ти що, жартуєш? Це ж робота для жінок!» А Степан зніяковів і різко вийшов з-за столу. Вже на вулиці, коли ми стояли удвох, я запитав, чого в нього така різка реакція, адже багато людей ще досі думають стереотипно. «Ось через такі висміювання в мене все життя пішло не так, як я хотів», – відповів чоловік.
Степан виховувався в багатодітній родині в одному із сіл Тернопільщини. Коли йому виповнилося дванадцять, помер його батько. Хлопець, найстарший у родині, допомагав матері доглядати та виховувати трьох своїх сестричок та братика. Вже тоді відчув, що це йому дуже подобається, адже діти, не лише сестрички та брат, а й сусідські до нього тягнулися. Коли Степан закінчив дев’ятирічку, твердо вирішив своє майбутнє пов’язати з вихованням маленьких дітлахів. Мріяв працювати в дитячому садку або в школі вчителем початкових класів.
Нікому нічого не сказавши, після 9-го класу Степан подав документи за напрямком «Дошкільна освіта» до одного з педагогічних коледжів Тернопільщини. На курсі, де навчався, він був єдиним хлопцем. Навчання давалося йому легко, малеча з дитсадка, де він проходив практику, його обожнювала, поважали і цінували батьки.
Найгірше почалося на останньому році, коли треба було визначатися з майбутнім місцем роботи. І тут Степан зустрів величезне нерозуміння оточуючих та неприховані глузування. Найпершою дорікнула Степанові мама, сказавши: «Ти що, з нас у селі сміятимуться, якщо дізнаються, що ти бавитимешся з дітиськами». Матір, яка першою мала б зрозуміти і підтримати сина, заявила, що це жіноча, а не чоловіча справа, – бавити чужих дітей. Потім його висміяв друг: «Я ж думав, ти пішов на такий фах, щоб тільки від армії відкосити! Ти що, не можеш знайти собі нормальної чоловічої роботи? Ти ж мужик, ти повинен нормально заробляти, а вихователям знаєш, які копійки платять?»
Але й тоді Степан не змінив свою думку, а почав дізнаватися, чи в якомусь дитсадку на Тернопільщині працюють чоловіки-вихователі. Подумав, що саме там може бути дружній для нього колектив. Але на жаль, він не знайшов такого закладу. Більше того, дізнався, що навіть вчителями початкових класів у нашій області працюють лише жінки. До речі, як нам повідомили в обласному управлінні освіти, станом на цей рік ситуація не змінилася: у закладах дошкільної та шкільної освіти Тернопільщини зараз немає жодного чоловіка, котрий би працював вихователем чи вчителем початкових класів.
До всього цього Степан також не знайшов у своєму оточенні жодної людини, котра би підтримала його. Навпаки, з нього близькі люди насміхалися, жартували, докоряли, постійно повторюючи: «Це не чоловіча справа!» І зрештою Степан влаштувався менеджером на фірмі, яка займалася дрібно-гуртовою торгівлею продовольчими товарами. Згодом одружився, має сина Руслана. Але душевного спокою так і не знайшов, адже постійно відчуває, що займається роботою, яка йому зовсім не до вподоби.
Сьогодні Степан шкодує про те, що зламався під впливом стереотипів оточуючих, не наполіг на своєму, не пішов всупереч суспільній думці. Каже: якби міг повернутися у ті роки, твердо йшов би до своєї мети. І почувався би щасливим.
В тернопільській освіті дуже мало чоловіків
Начальниця управління освіти і науки Тернопільської міської ради Ольга Похиляк розповіла нам, що із чоловіками в освітянських закладах обласного центру дійсно проблема.
Ольга Похиляк
– На жаль, вчителів-чоловіків у початкових класах в тернопільських школах немає. А вихователів у дитсадках – тим більше. Чоловіків взагалі в освіті дуже мало. Такі реалії сьогодення, – каже Ольга Похиляк.
Ректор Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка Богдан Буяк розповів, що у ВНЗ, яким він керує, пiдготовку фахiвцiв за напрямками «Дошкільна освіта» та «Початкова освіта» здійснює факультет педагогіки і психології, однак там хлопців майже немає.
Богдан Буяк
– За останні роки, відколи я очолюю університет, за цими напрямках наш вуз випустив усього двох чоловіків. Про одного так більше й не чув, де він влаштувався на роботу і чи за фахом. А другий закінчив дошкільне виховання і вступив за цим фахом до аспірантури, зараз викладає у нашому виші, – розповів Богдан Буяк.
Депутатка Тернопільської обласної ради та директорка обласного центру реабілітації Наталя Турецька стала єдиною з усіх, із ким я спілкувався, готуючи матеріал, котра бачила чоловіка-вчителя початкових класів на власні очі.
Наталя Турецька
– У мого молодшого сина була не перша вчителька, а перший вчитель. І син у початкових класах приходив зі школи та одразу ділився позитивними емоціями після занять. Щоправда, це була недержавна школа. Також я рада, що в моєму колективі центру реабілітації теж працюють чоловіки – соціальні педагоги, психологи, айтішник. Такий гендерний баланс тільки на користь колективу та нашим підопічним!, – каже Наталя Турецька.
До речі, засновником першого у світі дитячого садка є саме чоловік – Фрідріх Фребель. У далекому 1840 році ним був відкритий заклад для ігор і занять дітей дошкільного віку. Сам Фребель був найвизначнішим педагогом епохи романтизму та представником ідеї самоствердження через самодопомогу і самовдосконалення.
У різних регіонах України в дошкільних закладах працюють чоловіки-вихователі. Але їх – одиниці, приблизно один на всю область. Це настільки рідкісні випадки, що про них пишуть місцеві медіа наче про якусь дивовижу. Але й Олександр Тарасов, музичний керівник Дніпровського ясла-садку, і вчитель початкових класів у Дніпрі Віктор Неклеса, і вихователі київських дитсадків Ігор Філенко та Олександр Бараннік, і вчитель-вихователь сільського дитсадка на Рівненщині Іван Стасюк, і Артем Шиманський, котрий працює вихователем в дитсадку на Вінничині, і вихователі Борис Нікітішин у Вінниці та Олександр Гоцик на Волині й інші чоловіки, котрі всупереч стереотипам обрали професію, яку суспільство називає «жіночою», своїми успіхами доводять, що не в статі справа, якщо ти любиш свою роботу і відчуваєш, що це – твоє.
Чоловіків, котрі обирають професії, які здавна вважаються «жіночими», в Україні і справді не багато, однак вони є. Вони люблять свою роботу і чудово з нею справляються. А ще постійно ловлять на собі зацікавлені погляди тих, хто досі стереотипно вважає, що це – «не чоловіча» професія.
Наше суспільство вже потроху звикає до фемінізму та успішних прикладів жінок на умовно «чоловічих» посадах. Але чоловіки, які опановують так звані «жіночі» професії, лише починають долати суспільні упередження. І хтозна у скількох, схожих на нашого Степана, хлопців через суспільство з його стереотипами зламані долі і вони так і не змогли самореалізуватися та відчути щастя від улюбленої роботи…
Матеріал підготовлено за сприяння Волинського прес-клубу
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
Мітки: «Вусатий нянь», вихователь, гендерні стереотипи, гендерні стереотипи про чоловіків, жіноча професія, стереотипи про чоловіків, чоловік-вихователь
13348