Я бачила чимало пенсіонерів, які відмовлялися від медичної допомоги тільки тому, що не мали коштів на лікування. «З чим я піду до лікаря?» – резонно кажуть вони, розуміючи, що потрібно буде оплатити і обстеження, і медичні препарати, і подальшу реабілітацію за потреби. При мінімальній пенсії в пару тисяч гривень про таке годі й думати.
Відповідно до статті 49 Конституції України, у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.
Що це означає на законодавчому рівні? Будь-який громадянин держави може звернутися у поліклініку чи лікарню, де його зобов’язані безкоштовно пролікувати. Фактично ж пацієнт, потрапляючи у стіни медзакладу, розуміє, що з порожнім гаманцем робити там нічого. Елементарне обстеження вже на старті потягне чималу суму – або ж за послуги приватного кабінету, що має відповідне обладнання, або ж на різного роду витратні матеріали в комунальному закладі. Далі – власне, лікування. Якщо рецепт виписав сімейний лікар, то з ним – прямо в аптеку, де ціни зростають ще швидше, ніж на продукти. Якщо ж лікування чи оперативне втручання призначили в стаціонарі, то як мінімум 80% ліків і витратних матеріалів доведеться закупити самому, бо ними заклад не забезпечений.
Я свідомо не зачіпатиму делікатного питання «скільки дати лікарю». Упевнена, що якби рядові медичні працівники мали зарплати, як у деяких головних лікарів, а пенсії – як у наших суддів, то жодної копійки вони би від пацієнта не взяли. Але віддячити лікарю – власне право кожного, бо я не знаю випадків, коли би лікар сам вимагав «подяку».
Так ось, малозабезпечені та пенсіонери свідомо не звертаються по допомогу. Або задовольняються тією, яку їм спроможні надати в медзакладі. Адже насправді безкоштовна допомога в Україні існує тільки у вигляді статті Конституції.
У цивілізованих країнах уже давно вийшли з положення, запровадивши обов’язкову страхову медицину. Вона стимулює громадян слідкувати за своїм здоров’ям, вчасно обстежуватися і вакцинуватися. Щомісячні або річні страхові внески гарантують людині повне медичне забезпечення, а лікарям – достойну оплату праці і потрібне сучасне обладнання.
З кожним новим президентом, урядом та парламентом питання запровадження страхової медицини в Україні ставлять у пріоритет. Однак віз і нині там, і на всю державу маємо тільки 1% людей, які застрахували своє здоров’я. Торік ексміністр охорони здоров’я Максим Степанов обіцяв уже цієї весни презентувати українцям масштабний проєкт добровільного медичного страхування. А у травні вже новий міністр Віктор Ляшко запевнив, що невдовзі «презентує концепцію розвитку системи охорони здоров’я, складовою якої буде медичне страхування в Україні». Не залишаються осторонь і законотворці: «Команда Всеукраїнського об’єднання “Батьківщина” розробила фундаментальний системний закон про страхову медицину в Україні, який базується на найкращому світовому досвіді, ухвалення якого забезпечить чотириразове зростання фінансування медичної галузі та полегшить українцям доступ до якісного лікування, а медикам – гідну оплату праці», – повідомляється на сайті політсили.
Експерти, які спеціалізуються на галузі охорони здоров’я, як завжди, обережні. «У нас настільки невелика частка працюючих, що страховий фонд не покриє всіх витрат пільгової частини населення. Окрім того, доволі важко сплатити страховий поліс і працюючій людині, адже страхові внески не маленькі», – кажуть вони.
Обережно ставляться до такого роду медичного забезпечення і самі українці. Насамперед через низький рівень довіри до страхових компаній, які, як упевнені люди, знайдуть тисячу причин, щоби не платити. З іншої сторони, на думку деяких експертів, введення обов’язкового медичного страхування не вигідно в першу чергу тим самим страховим компаніям, і саме вони блокують ухвалення відповідних законів.
Ще одна перешкода – хто платитиме страхові внески. У нашій країні весь тягар податків за працівників покладений на роботодавців. Самі ж громадяни часто навіть не цікавляться, які суми податків за них сплачуються і куди. Звалити на плечі підприємств та ФОПів ще один фінансовий платіж – доволі небезпечно, адже ледь живий на сьогодні малий і середній бізнес цього просто не витримає.
Тому дилема «вилікуватися дорого чи вмерти безкоштовно» ще довго висітиме над простими українцями. Здорова і розумна нація нікому не потрібна, адже вона зможе думати і йти на вибори за покликом розуму, а не за подачки у 200 гривень на ліки.
Джерело: Тижневик "Номер один"
9430