Чужа сім’я – темний ліс, але трапляється так, що у нашому житті відбуваються такі фантастичні події, які за своїм сюжетом можуть стати оскароносними. У сьогоднішній історії Марія та Мартин після 20 років розлуки і взаємних образ вирішили бути щасливими і вибудували замок із піску, незважаючи ні на що.
«Марія все крутила носом, не до того їй було, у неї в планах успішно закінчити навчання та влаштуватися на роботу»
Марія родом з маленького хутора, де акуратні хатки-мазанки можна перерахувати на пальцях однієї руки. Люблена і плекана батьками, єдина дитина в сім’ї мала щасливе і сповнене радісних моментів дитинство. Босоніж носилася пасовиськом і топила ноги у соковитій зеленій траві, заливалася голосним сміхом так, що навколо ставало світліше. Вчилася добре, допомагала батькам і навіть не знала, які круті віражі готує для неї життя. Після закінчення навчання у сільській школі подалася до обласного центру, хотіла стати медсестрою. Нові знайомства, велика компанія, цікаве навчання – дівчина з головою пірнула у п’янкий вихор молодіжного життя. За нею впадали багато хлопців, воно й не дивно, бо на вроду Марія була зваблива. Тендітна, худенька, гнучка, неначе наповнена соками життя вербна лоза, ростом невеличка, з великими сірими очима та м’яким кольору стиглої пшениці волоссям, що колосилося навколо її тендітного стану і спадало покривалом до самих колін. Не один юнак хотів пригорнути до себе таке молоде і сповнене життя дівоче тіло, але Марія все крутила носом, не до того їй було, у неї в планах успішно закінчити навчання та влаштуватися на роботу.
Але життя її перевернулося з ніг на голову за лічені хвилини. Одного вечора на дискотеці, куди дівчина пішла з однокурсниками, вона побачила хлопця, який запав їй і в око, і в душу. Високий, кремезний, немов дуб, від нього розливалися хвилями впевненість у собі та почуття власної гідності. Він зиркав своїми колючими темно-синіми, немов терен, очима і від його погляду всі дівчата навколо перетворювались у желе. Хлопця звали Мартином. Він був душею компанії, серцеїдом та хуліганом. Три в одному – гримуча суміш, та незважаючи на розв’язний стиль життя, він мав свої незламні принципи й переконання, за що його поважали всі оточуючі.
Кілька разів Марія ніби випадково потрапляла хлопцеві на очі. То гуляючи парком, де збиралася його компанія, обов’язково проходила повз них, перекидаючи довгу косу через плече, то на дискотеці намагалася танцювати в полі його зору. Врешті-решт Мартин не втримався і підійшов познайомитись. Зазирнув у сірі очі Марії і пропав. Хто би міг подумати, що люди з таких різних світів, у яких абсолютно не було спільних точок дотику, окрім хіба що пристрасті, стануть парою, яку всім ставили у приклад. Хлопець носив Марію на руках, дарував оберемки квітів, зустрічав із пар і в цілому поводився так, наче він невиправний романтик. Їм було добре удвох, так, наче вони вбачали один в одному цілий світ.
Щасливими вони ходили рука попід руку вже 2 весни. Дівчина вже планувала весілля, звісно, потайки уявляла себе у довгій білій фаті, продумала цей особливий для неї день до дрібниць. Чи знала вона, що її мрія розсиплеться в пуд солі? Та ні, навіть не сподівалася. А трапилось от що…
«Не на часі ще дитина, ми занадто молоді, щоби бути батьками. Потрібно вирішити цю проблему»
Одного червневого ранку Марія прокинулась з якимось млосним відчуттям, їй снився поганий сон, але подробиць вона не пам’ятала. Лежачи в ліжку, дівчина думала про те, як поговорити з Мартином на дуже делікатну тему, вже більше двох тижнів у неї затримка. Звісно, вона дуже хвилювалася, але чомусь була певна, що цю звістку її коханий прийме з посмішкою, міцно пригорне до себе і ніжно поцілує.
Вони зустрілися надвечір, гуляли парком, і вже по дорозі додому Марія сказала, що тепер їх буде троє. Мартин закам’янів, зиркнув своїми темними очима і сказав: «Не на часі ще дитина, ми занадто молоді, щоби бути батьками. Потрібно вирішити цю проблему». Дівчина стерпла, та й як інакше, нове життя, яке зародилося від їхньої любові, виявилось для коханого «проблемою». Заплакана, вона рвонула до гуртожитку. Мартин марно намагався її наздогнати, дівчина виривалась і бігла не чуючи під собою землі.
Упродовж усієї ночі Марія не зімкнула очей, у голові – сотні думок і одна жахливіша од іншої. Врешті-решт дочекавшись ранку, дівчина зібрала речі і, нікому не сказавши ні слова, поїхала до батьків. Рідна земля зустріла її буянням зелені, за вишневим садком сором’язливо виглядала стріха хати. Двері були гостинно відчинені, а у літній кухні поралася мати. Її натруджені руки місили тісто на хліб. Марія навіть трохи повеселішала, бо ж як їй кортіло того доброго маминого хліба, посипаного цукром, і склянки молока. Дівчина сіла в кутку і почала свою розповідь.
Мати хмурила брови й покусувала губи, але жодного кривого слова у сторону доньки не сказала. Коли Марія поставила у своїй історії кому, найрідніша людина її обняла і сказала, що все у них буде добре. Надвечір з роботи повернувся батько, коли почув історію доньки, спочатку розлютився, але не на доньку, а на Мартина, який зробив так боляче його кровинці. Врешті-решт на сімейних зборах одноголосно було вирішено, що від прибутку голова не болить. Марія не хотіла повертатися до міста. Поралася з мамою по господарству і кожної вільної хвилини пестила свій живіт. Вона розмовляла зі своєю майбутньою дитиною і була щиро переконана, що народить сина.
Життя ішло розмірено і спокійно, за літом прийшла осінь, а потім і зима. Наприкінці лютого дівчина народила здорового хлопчика, справжній богатир, саме так про нього казали у пологовому. Повернувшись із немовлям додому, розділила радощі материнства з батьками. Про стосунки з чоловіками Марія навіть і не думала. Ще не загоїлася рана, яку так жорстоко наніс їй Мартин. Душа кровила і співала, дивне було відчуття, бо співала від щастя, що у неї є синочок, а кровила, бо поряд немає коханого. Після христин, за кілька днів до Великодня у Марії помер батько – обірвався тромб так раптово і без болю, просто не прокинувся. Це була велика трагедія. Але життя продовжувалось, інакше й бути не могло, бо ж на ноги потрібно було зводити малого Миколку. Важко було жінкам, роботи як такої в селі не було, жили з городини та молока. І Марія не витримала, зібралась і поїхала до обласного центру на один день. Поверталася додому наче на крилах – її задумка вдалася. Вдома розповіла мамі, що сина залишає на неї, а сама поїде в світи заробляти гроші. Мати, звісно, була проти, але Марія стояла на своєму. Її чекала Німеччина, така далека й невідома країна. Дівчина щиро вірила, що саме там їй вдасться заробити копійчину, аби її мама та син жили безбідно. У дорогу вирушала, звісно, нелегалом. Чи було їй страшно? Так, було. Без особливих заощаджень, без знання мови вона їхала в абсолютно незнайомий та чужий край. На початках було важко, але, як виявилося, Марія була здібною до мов, уже за кілька місяців поверхово розмовляла німецькою, згодом вивчила італійську, іспанську та хорватську. Працювала спочатку різноробочою: мила посуд, туалети та прибирала у барах. Відкладала кожну копійчину, аби потім бусом передати гостинців рідним. Найбільше тужила за сином і дуже жалкувала, що не може бачити, як він росте. У ті часи мобільні телефони – це розкіш, яка не доступна українському заробітчанину-нелегалу.
У 2000-х в Марії нарешті з’явився залицяльник, німцю припала до душі красива українка, з якою він часто пересікався поглядами у магазині. Саме Філіп став її опорою і підтримкою. Це не була любов у повному сенсі цього слова, скоріш дивакувата дружба. Так принаймні думала Марія, хоча всім навколо було очевидно, що чоловік її любив, а жінка лише дозволяла себе любити. Саме Філіп переконав її у тому, що вона достойна кращого. Допоміг їй вступити до навчального закладу і вирішити проблеми з легальним перебуванням на території країни. І навіть доклався до того, аби забрати маленького Миколку з України до Німеччини. Мабуть, це був найщасливіший момент у житті Марії, звісно, після народження сина, коли його маленькі, тоненькі рученята ніжно обійняли маму. Минали роки, Микола, або як його тут називали на європейський манер Нік, дуже швидко адаптувався. Марія досягла неабияких висот у своїй роботі, стала відомим і знаним психологом. Усе в її житті було розплановано, єдине, чого бракувало, – це кохання. Такі вже жінки створіння, у більшості згодні на злидні, але з коханим поруч. Час невпинно біг уперед, Філіпа підкосила зла недуга, і Марія знову залишилася з сином одна…
«Мартин шкодував, що йому бракнуло наполегливості, аби повернути кохану жінку»
На день народження матері жінка вирішила зробити сюрприз і приїхати привітати особисто. Говорили цілу ніч і про все на світі. Марія пропонувала матері переїхати до Німеччини, але та була категорично проти, хотіла дожити віку на рідній землі.
Через кілька днів Марія подалась до обласного центру, хотіла побачитись з інститутськими подругами. Вони зустрілися, випили вина, і захмеліла Марія не втрималась і запитала, чи бува ніхто нічого не знає про Мартина. Те, що вона почула у відповідь, її відверто шокувало. Подруги розповіли, що містом ширилися чутки, що Мартина уже немає серед живих, якась п’яна бійка, без деталей. Марія розплакалась із жалю до себе, до людини, яку вона, незважаючи ні на що, кохала увесь цей час.
Її рішення поїхати у районний центр, де народився Мартин, було спонтанним, і вже через пів години водій таксі впевнено віз її у вказаному напрямку.
Районний центр зустрів її похмуро, такий же як сотні невеличких містечок по всій Україні – локальні магазинчики, вибоїни на дорогах і чоловіки, що підпирали плоти з пляшками пива у руках і теревенили про політику. Зайшовши у квітковий магазин, жінка придбала букет червоних троянд і попрямувала в сторону цвинтаря. Чомусь була переконана, що могилу Мартина потрібно шукати саме там. Дивилася прямо перед собою, ледь стримуючи сльози. Аж ось її погляд зачепився за кремезну фігуру на протилежній стороні вулиці. Всередині щось защеміло, зажевріла надія. Чоловік розвернувся, мабуть, відчув погляд чужих очей. Обоє завмерли, і здавалося, що увесь світ перестав дихати. Мартин та Марія дивилися один на одного, вона -розгублено, він – із жадібністю. Самі не зрозуміли, як стояли вже один навпроти одного, впивалися очима у кожну зморшку. А потім чоловік міцно обійняв жінку, так ніби не було цих років розлуки і болю. Вони говорили довго, Мартин ніяк не міг собі пробачити тих слів, які сказав Марії. Як виявилося, він шукав зустрічі з нею, бачився з батьком Марії, але той був категорично проти. Мартин шкодував, що йому бракнуло наполегливості, аби повернути кохану жінку. І ось через 20 років після розлуки старі почуття розгорілися з новою силою.
Через кілька днів Марії потрібно було повертатися до Німеччини і вона запросила Мартина у гості. Він, на диво, легко погодився. Летіли вони разом. В аеропорту їх зустрічав Нік, для Мартина це було справжнє потрясіння, адже перед ним стояла його молода копія. Так через десятиліття їх нарешті стало троє – він, кохана жінка та вже дорослий син. Найбільше Мартин жалкував про те, що втратив стільки часу. Але тепер він виправиться, і якщо він не встиг стати добрим батьком для свого сина, то обов’язково стане добрим чоловіком для його матері.
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
13342