“Він навчив мене кохати, але як жити без нього — не навчив”: історія Каріни з Буковини, чий наречений загинув на Курщині
Вони познайомилися на чужому весіллі і так і не встигли зіграти своє. Іван Терен пішов на фронт на другий день повномасштабної війни, виривав з рук смерті побратимів — а власне життя не зберіг. Каріна Макиос досі одягає його флісову кофту і наносить його парфуми перед сном. На Буковині їхня історія розриває серце.
Про це в ексклюзивному інтерв’ю розповідає чернівецьке видання BUK media.
Каріні 22 роки, а її нареченому Івану було б 27. Вона гуцулка з Путильщини, з села Плоска. Іван теж з Путили, згодом сім’я переїхала до Нового Киселева під Чернівцями.
Познайомилися 12 червня 2020 року — на весіллі сестри. 18 вересня 2021-го Іван зробив пропозицію. Мріяли про власне весілля.
25 лютого 2022-го Іван зателефонував: “Лиш не нервуйся. Я в частині. Сьогодня о 11:00 був у ТЦК. І пішов”.
Каріна місяцями жила в тривозі — чекала кожного дзвінка, боялася пропустити повідомлення.
Іван служив медиком — їздив на БТРі, евакуював поранених. Миколаївська, Херсонська область. Потім поранення, контузія, лікування. Під час реабілітації були разом майже півроку. Каріна просила одружитися, але він відмовляв: “В мене дуже багато побратимів загинуло. Навіть 40 днів у когось не пройшло”.
Після реабілітації повернувся на фронт. 82-га Десантно-штурмова бригада — інструктор, потім фельдшер. Витягував усіх.
Цілий рік служив на Запоріжжі. Каріна їздила раз на півтора місяця — тисяча кілометрів в один бік. Спали в підвалах. Тривоги, сирени. Тримали одне одного за руку.
“Там постійно щось летіло, але я його бачила. Розуміла, що він коло мене, що з ним усе добре”, – каже Каріна.
Одного разу з бригади зателефонували: на медпункт потрібна медсестра. Каріна переконувала: забери мене, будемо разом. Іван відповів: “Ти будеш менше нервуватися, а я — більше. Я буду думати, де ця біда ходить”.
Не взяв. Боявся за неї більше, ніж за себе.
28 червня 2024 року приїхала під Полтаву. Три дні разом. Увечері гуляли містом. Іван сказав: “Я так постарів. Може би нам уже дитинку, може би вже розписалися”.
Вирішили: більше не відкладати. Він візьме відпустку восени, вона обере сукню.
1 липня проводжав на автовокзал: “Ти ж у мене сильна. Не плач. Кохаю тебе, моя душа. До зустрічі”.
З 5-го на 6-те серпня говорили востаннє. Попрощалися, як завжди. Наступного дня — тихо. Другий день — тихо. Третій.
12 серпня о 4:30 колона виїхала на бойове завдання. Водій відмовився їхати — злякався. Іван розізлився. Сів за руль сам. Його там не мало бути.
Перший удар — у його машину. Протитанкова ракета. Прямо в місце водія. Іван загинув. Але встиг вивернути руль — машина з’їхала з дороги, не заблокувала шлях. Решта колони проїхала. Командир, який сидів ззаду — вижив.
“Він просто взяв усе на себе”, – каже Каріна.
17 серпня — папір: безвісти зниклий. Каріна їздила на акції з обміну, їздила в Чернігів — сподівалася, може в полоні. Рік і два місяці.
27 жовтня 2025 року зателефонувала мама Івана: “Тест ДНК збігся”. Тіло в Чернігові. Від серпня. Повернули з Росії.
Каріна наполягла на впізнанні. “Я одразу зрозуміла, що це він. Якесь таке відчуття спокою. Просто розумію, що це вже все”.
7 листопада 2025 року Івана Терена поховали в Новому Киселеві.
На похороні родичка сказала: “Ти маєш жити далі. Бажаю знайти гарну долю”. Каріна показала на труну: “Ви бачите це? Ось тут усе лежить. Тут моє все”.
Перед сном одягає його фліску — ту саму, в якій сиділа з ним у підвалі в Запоріжжі, — наносить його парфуми. Закриває очі. Запах повертає в минуле.
“Зранку прокидаюся і розумію, що реальність зовсім не така. Час не лікує. З кожним днем важче”, – каже вона.
На кладовищі плаче: “Я знаю, що ти не любиш, коли я плачу. Але дай мені поплакати”.
Він ще в Полтаві казав: “До зустрічі. Ми обов’язково зустрінемося”.
“Навіть попри смерть це кохання живе зі мною. Ми все одно з ним зустрінемося. Він навчив мене бути сильною. Навчив кохати. Але не навчив, як жити без нього”, – каже Каріна Макиос.
18090