Життєві історії. У кожного є хоча б одна така, що може стати якщо не основою для сценарію кінострічки, то точно для написання книжки. Вони бувають різними: щасливі та сумні історії кохання, найрізноманітніші життєві драми.
«Бог зробив великий подарунок: двійко донечок – Валентина та Віталіна, які народилися у переддень Святого Валентина»
Марина з Іваном познайомилися на роботі. В обох за плечима був невдалий шлюб. Їх притягувало один до одного наче магнітом. Спочатку вони не надавали цьому значення. Але згодом, коли на робочій кухні було випито не одне горнятко кави, зрозуміли, наскільки вони близькі і як багато у них спільних інтересів та які схожі погляди на життя. Через рік після тісного спілкування вирішили одружитися.
– Не те, що нам був потрібен штамп у паспорті, адже ми вже обоє були раніше одружені, а спільно прийняли рішення, що так треба. Взяли квартиру в кредит, а згодом купили котедж. Іван звільнився з роботи і започаткував свій маленький бізнес – виготовляв меблі з деревини на замовлення. Через рік справи пішли дуже добре, він придбав нове обладнання і взяв на виробництво кількох працівників. Гроші були непогані, ми могли собі дозволити відпочивати двічі на рік, придбали автівку. Згодом я дізналася, що вагітна. Мені на той момент було 29 років. Лікарі вважають це пізньою вагітністю. Була небезпека викидня, але все ж таки нам Бог зробив великий подарунок: двійко донечок – Валентина та Віталіна, які народилися у переддень Святого Валентина, – каже Марина.
Вони вили своє гніздечко. Ростили донечок, які були як дві каплі води схожі на свою маму. Намагалися якомога більше часу проводити разом. Спільні пікніки, прогулянки в ліс, поїздки у гори.
Дівчатка були кмітливі і дуже розумні. Відвідували купу гуртків, вивчали англійську мову. Марина робила все для їхнього розвитку. Щонеділі вони проводили вечір талантів, на якому Валя та Віта танцювали перед батьком, розповідали віршики або дарували власноруч зроблені аплікації. Коли дівчаткам виповнилося 10 років, їм на день народження подарували собаку. Маленьке цуценя, а радості і сміху в хаті додалося.
– Із клубка шерсті вже за рік виріс здоровенний пес. Чи потрібно розказувати, що він перевернув усе наше помешкання шкереберть? Але донечки були щасливі. Вони з великою охотою ходили на прогулянку та вчили його різних команд, – розповідає, сумно всміхаючись, Марина.
Їм було так добре разом. Усе легко й без сварок, і подальша життєва доля здавалася світлою та щасливою. У родині завжди панувала довіра та щирість. Звісно, у такої сім’ї було багато заздрісників. Красуня-Марина, двоє чудових діток, великий будинок із садом й успішний Іван, який пишався своїми дівчатками найбільше. До Марини доходили різні чутки, мовляв, чоловік має коханку і не одну. Та жінка була мудрою і розуміла, що всі ці чутки від заздрощів і мета в них одна – зруйнувати їхню сім’ю, тому й не велася на провокації.
Якось взимку Іван вирішив поїхати в гори з сім’єю на 2 тижні. Покататися на лижах, помилуватися пейзажами Карпат. Він забронював невеличкий ошатний будиночок з банею та басейном і повідомив своїх жінок про майбутню поїздку.
– Валя з Вітою носилися будинком, мов навіжені. Така їхня реакція була дуже дивною, бо ж вони встигли звикнути до поїздок. Можливо, вплинув новорічний настрій, хто знає… Але вони з космічною швидкістю взялися пакувати валізи. Я під впливом їхній емоції також збирала речі. У ніч перед від’їздом не могла заснути. Під ранок мене зморило, але прокинулась я в холодному поту. Снилося мені, що мої дівчатка з темноти благально вигукують: «Мамо, мамо…», а навколо така віхола і дуже мені холодно, здавалося, що ніби й серце замерзло. Зранку я не знала, куди себе подіти з тим сном. Розповіла чоловіку, а він посміхнувся і каже: «Спиться та й сниться. Не звертай уваги», – розповідає Марина.
«Марина тяжко зітхнула і крізь спів донечок почула різке скрипіння гальм»
Родина вирушила у дорогу. Часто зупинялися: то кави випити, то собаку вивести на вулицю, то дівчатка щось хотіли сфотографувати. Темніє взимку швидко. Тож коли почало смеркати, Іван запропонував зупинитися і заночувати в найближчому готелі, щоби повними сил добратися до гір. Уся родина ідею підтримала. Вбивши запит у карту, найближче житло майоріло за якихось 70 кілометрів. Задалося б, 40 хвилин – і їх чекатимуть теплі ліжка та смачна їжа…
Іван упевнено тримав кермо, дівчата наспівували новорічних пісень, а Марина втупила погляд у вікно. Неспокійно було на душі, відчуття тривоги все наростало і у грудях щось наче переверталося та стискалося. Чоловік кинув погляд на дружину, мовляв, що трапилось? Марина тяжко зітхнула і крізь спів донечок почула різке скрипіння гальм. Миттєво перевела погляд на лобове скло і побачила, як у їхню машину несеться велика вантажівка. Жінка встигла лише викрикнути: «Діти», і потягнутися рукою на заднє сидіння, а далі – темнота.
– Пам’ятаю як зараз, розплющивши очі, перше, що побачила, це білу стелю. Повернувши голову в бік, зрозуміла, що перебуваю в лікарняній палаті. Поглядом шукала дівчаток та Івана. Але ліжка були пустими. До моїх рук було прикріплено незрозумілі провідки та під’єднано крапельницю. Я спробувала щось сказати, але з рота чувся лише хрип. Відчуття було таке, наче по мені пройшовся бетонний каток. За кілька хвилин відчинилися двері і зайшла медсестра. Побачивши, що мої очі розплющені, вона поспіхом зачинила двері, а ще через кілька хвилин зазирнув лікар. Оглянувши мене, він похитав головою і сказав, що я народилася в сорочці. Я спробувала запитати, де моя родина, але з рота знову чувся лише хрип. Чоловік оглянув мої зіниці, кинув оком на всі ті датчики, які були під’єднані до монітора, і сказав, що мені принесуть записник та ручку і через годину я можу спробувати написати те, що хочу, і тоді ми поговоримо. Та година тягнулась ніби вічність, – розповідає Марина.
Як з’ясувалося згодом, сталася ДТП. Водій вантажівки не втримав авто на слизькій дорозі і його викинуло на зустрічну смугу. Удар прийшовся на місце водія, автівку родини розвернуло і вона злетіла у прірву задом. Внизу схилу був густий ліс, ще один удар прийшовся на задню частину машини, від сили удару її зім’яло. Якраз там, де сиділи дівчатка і собака. У цій страшній аварії вижила лише Марина. Рятувальники розрізали понівечений метал, розуміючи, що шансів знайти живих немає. Але один із чоловіків побачив, як слабко підіймається та опускається грудна клітка жінки, і її терміново транспортували до лікарні. Валентина, Віталіна та Іван отримали травми, несумісні з життям.
Марина в один момент втратила все. Її розмірене і щасливе життя перетворилося у суцільне горе. Вона не могла їсти, спати, а в голові все роїлися думки: чому не вона, за що Бог забрав у неї найрідніших? Винила себе в тому, що не дослухалася до інтуїції та сну, який тепер видавався їй пророчим. І незважаючи на те, що фізично організм дуже швидко йшов на поправку, її психологічний стан бажав кращого.
«Тепер у них своя маленька сім’я – Іванко та його мама Марина»
Марина відвідувала різних психотерапевтів, спілкувалася зі священниками, але заповнити порожнечу всередині і знайти в собі сили жити далі у неї не виходило. Вона, звісно, керувала бізнесом покійного чоловіка, спілкувалася з іншими людьми, але робила це все ніби вимушено й автоматично. Якось на черговому сеансі психотерапії їй порекомендували поїхати за місто і відпочити мізками, але при цьому працювати так, наче вона живе у селі. Марина довго вагалася, але поїхала до старої хати своєї бабусі. Вона очікувала? що будинок геть розвалений, але старенька мазанка ще якось трималася купи. Добре, що надворі було літо. Жінка взялася хазяйнувати, найняла майстрів, перекрила дах, від чагарів звільнила земельну ділянку. Справді, робота руками пішла їй на користь, поганих думок у голові ставало все менше.
Якось сидячи на ганку та перебираючи яблука, Марина побачила, як до її хвіртки суне стара хористка – баба Мирося. Вона важко завалювалася на правий бік і стріляла своїми чорними очима.
– Баба Мирося гукнула мене до плота, я і підійшла. Вона взялася розповідати мені, яке в селі сталося горе. Молода жінка померла від раку, у неї нікого немає, і треба зібрати гроші на похорон. Я, звісно, пішла в хату, дістала близько 5 тисяч гривень і віддала. А баба наостанок кинула: «Ой, бідний той Іванко, куди ж йому тепер без мами», – розповідає Марина.
Жінка звечора почала розпитувати у сусідки, і з’ясувалося, що покійна Оля мала сина Івана, чоловік їх покинув, подався на заробітки і так не повернувся. Ростила вона малого сама, он уже і в 1 клас хлопчина пішов. Люди бідкалися, що тепер малому загрожує опинитися в дитячому будинку, бо родичів у Олі не було, а хлопчика заберуть соціальні служби. Ця історія вразила Марину до глибини душі. Їй стало так шкода малого Івана, а ще думала про те, що вона одна і хлопчик сам-самісінький. Ці думки жерли жінку щоночі. Врешті-решт вона пішла до голови сільської ради. Сказала, що хоче познайомитися з Іваном та завезти йому подарунків.
На наступний день жінка була вже у сусідньому районному центрі, де функціонував тимчасовий притулок. Коли вона зайшла в кімнату, до неї за руку вивели малюка. Кирпатий блондин з голубими очима, які сумом сяяли на дитячому обличчі. Іванко був дуже стриманий і боязкий, але подарунки, які йому привезла тьотя, сподобалися. Ще кілька зустрічей, і Марина зрозуміла, що прикипіла до дитини душею і серцем. Взялася оформляти над малим опікунство. Це було важливим кроком для неї. Вона пройшла спеціальну школу, де навчали бути прийомними батьками, довго працювала із психологом. Виявилось, що всиновити дитину в Україні не так уже й просто, навіть коли у тебе є гроші. Минув рік, і жінка отримала такий бажаний дозвіл.
Тепер у них своя маленька сім’я – Іванко та його мама Марина. І вони щасливі. Щоправда, в обох в очах сум, коли на роковини вони стоять, міцно тримаючись за руки, на могилі Віталіни, Валентини та Івана, і коли Марина втирає йому сльози, відвідуючи могилу мами Олі.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: життєва історія
13333