13 вересня в Україні відзначають День пам’яті українців – жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках.
З цієї нагоди біля пам’ятника депортованим у 1944-1951 роках українцям у Тернополі зібралися члени їхніх родин, представники громадськості та влади. Священники відслужили панахиду, а присутні поклали до монумента квіти шани і пам’яті.
Нагадаємо, 9 вересня 1944 року УРСР та Польща уклали угоду про “взаємний обмін населенням”, внаслідок якої близько 700 тисяч українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини були примусово виселені зі своїх домівок.
У 2018 році Верховна Рада України встановила другу неділю вересня офіційним днем пам’яті про насильницькі депортації в 1944-1951 роках.
Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів у Європі, зокрема між СРСР і Польщею. Для встановлення радянсько-польського кордону й усунення тривалих суперечок щодо спірних територій між українцями та поляками 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про “взаємний обмін населенням”: українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.
До переїзду в СРСР підлягали всі громадяни української національності з теренів Холмського, Грубешівського, Томашівського, Красноставського, Володавського та інших повітів Люблінського, Ряшівського та пізніше з Краківського воєводств. Переселення мало бути добровільним, однак перетворилося на примусові депортації, які супроводжувались репресіями, позбавленням майна, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей.
Підставою для переселення ставали списки осіб, що виявили бажання покинути Польщу, відмовитися від її громадянства й отримати паспорт УРСР. Причому виявлення волі могло бути письмовим та усним. Це створювало широкі можливості для зловживань. В угоді не були виписані критерії визначення національності тієї чи іншої особи. Врешті основним показником для виселення стала ідентифікаційна картка нацистської окупаційної влади (Kennkarte), в якій були дані про віросповідання і національність.
За згаданою угодою в 1944-1946 роках понад 482 тисячі українців примусово переселили до УРСР. У радянській Україні їх розселили на території 17 областей – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.
Тоді ж із західних областей радянської України до Польщі переселили майже 790 тисяч поляків та євреїв.
Продовженням депортації українців стала “акція Вісла”, проведена польським комуністичним режимом. У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада депортувала на північ і захід Польщі. За кілька місяців примусово переселили майже 150 тисяч людей.
Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948-1951 роках.
Джерело: Тижневик "Номер один"
6584