Найсвіжіше:
• Анонси газети «Номер один» від 8 грудня 2021р. • Тернопільських депутатів на найближчій сесії чекає випробування на вшивість • Міський голова Лановецької громади Роман Казновецький • Тернопільську фірму не пустили будувати майданчик для гвинтокрилів за 20 мільйонів • Завтра, 8 грудня, на трьох вулицях Тернополя не буде світла • Завтра на Тернопільщині 105 населених пунктів будуть без світла • Зарізав і викинув з балкону: поліція затримала підозрюваного у жорстокому вбивстві • В одній з громад Тернопільщини заборонили продавати алкоголь • Чи посилять карантин на період новорічних свят: інформація МОЗ • На Тернопільщині в одній з лікарень помер головний лікар • У Тернополі малеча ошпарилася окропом • Корисні властивості молочної сироватки • На Тернопільщині страшна ДТП • У Підгайцях медичка спокусилася на хабар сувенірними купюрами • У Тернополі вночі біля відомого бару побили чоловіка • Чи потрібно вакцинуватись проти COVID-19 регулярно: коментар Ляшка • Житель Почаєва убив злодія, якого застав удома • На Тернопільщині від ковіду померло дев’ятеро людей • У Тернополі зростають ціни на нерухомість: що кажуть будівельники та ріелтори? • У Бережанах хочуть відкрити завод з виробництва кабелів для автомобілів світових брендів • В тернопільському дворі жорстоко зарізали молоду дівчину • Завтра, 7 грудня, на чотирьох вулицях Тернополя не буде світла • Завтра на Тернопільщині 99 населених пунктів будуть без світла • У Тернополі будується перший повнорозмірний стадіон зі штучним покриттям (+фото) • Кредит без відмови у Кешинського: фінансова допомога 24/7
rss
Тернополянин Артем Пуківський – про власні літаки, професійний теніс та успіх без політики

Опубліковано: 23 Серпня 2021р. о 22:00 Переглядів: 1673



Ім’я Артема Пуківського мало знайоме широкому колу тернополян. Він із тих, хто йде до своєї мети не публічно, але вперто і до кінця. Саме завдяки йому Тернопіль отримав перші професійні тенісні корти, на черзі – школа малої авіації для всіх бажаючих. Ексклюзивно для читачів «Номер один» колишній чортківчанин, а сьогодні – тернопільський бізнесмен розповів, що потрібно для того, аби найсміливіші мрії стали реальністю.

– Артеме, спершу розкажіть трішки про себе, адже Ви людина взагалі не публічна…

Народився я у 1980 році в Чорткові, навчався в місцевій школі. У 1997 році поступив у Тернопільську академію народного господарства (нині ЗУНУ, – авт.) на факультет міжнародного бізнесу та менеджменту, потім служив в армії, у прикордонних військах.

Як і кожна молода людина, довго шукав себе, горів бажанням працювати і чогось досягнути. Основне місце роботи, яке відіграло значну роль у формуванні мого світогляду, була компанія «Альфа-Нафта», куди я потрапив на роботу в 2004 році. Через два роки мене запросила на роботу компанія «Континіум», яка володіє заправками WOG. Уже за рік мене підвищили, і на той час я став наймолодшим комерційним директором найбільшої філії компанії – у нас було 28 заправок, 4 нафтобази, штат близько 300 осіб… Робота була цікавою, хоч і виснажливою. А через якийсь час я звільнився і започаткував свій власний бізнес.

– Ваше підприємство теж займається паливом?

– Так, я створив його у 2008 році, й воно, дякувати Богу, працює донині. ПП «Дружба-нафтопродукт» займається перевезеннями палива. Штат працівників – близько 60 осіб. Підприємство зареєстроване в моєму рідному Чорткові, а нафтобаза знаходиться у Сарнах Рівненської області. Працюємо за прямими контрактами з іноземними нафтокомпаніями. Тобто бізнес успішний, прибутковий і саме завдяки йому я згодом зміг реалізувати свою давню мрію – збудувати власний професійний тенісний корт.

З Андрієм Рутецьким (зліва) та Ігорем Табанюком (справа) у ресторані «Вогнем і ножем»

«Боюся, що коли почну грати у теніс, то вже не зупинюся»

– А чому саме теніс, адже Ви, здається, народилися в сім’ї волейболістів?

– Не знаю, чому так. Теніс мені подобався ще з дитинства більше за інші види спорту. Мій батько – професійний тренер із волейболу, мама теж дуже довго займалася цим спортом. А от мене завжди приваблював теніс. Дивився і думав, що тут так легко можна виграти, нічого складного… Але насправді це зовсім не так.

– Почали тренуватися у Чорткові?

– Так, ще школярем, коли батько позичив мені у спортивній школі ракетки. Потім пробував грати в парку «Топільче», коли вже навчався у Тернополі. Але ракетки швидко виходили з ладу, а перетягнути їх наново не було де.

Серйозне захоплення тенісом почалося вже тоді, коли один мій київський товариш розповів мені, що вихідні завжди проводить на корті, і запитав, чому я не граю. Відповів йому: «Боюся, що коли почну грати у теніс, то вже не зупинюся».

Після тієї розмови все ж записався на тренування. Тоді в Тернополі в районі митниці був один любительський корт. Якщо чесно, то професійно там важко займатися. Потренувався декілька місяців і почав налаштовувати себе брати участь у змаганнях. Хоч і розумів, що програю, але мене це не зупиняло.

– Як виникла ідея влаштувати власний корт?

– Як я вже сказав, у Тернополі на той час ще не було професійних кортів. Ті майданчики, на яких грали у теніс, не підходили, а подекуди були навіть небезпечними. Тому, тренуючись певний час, я вирішив збудувати власний корт біля свого будинку.

Але в той час влада міста оголосила інвестиційний конкурс на три професійні корти в парку Національного відродження з тією умовою, що інвестор облаштує своїм коштом футбольне поле. Мені ця пропозиція підійшла, оскільки з трьома кортами я вже отримував можливість проводити повноцінні змагання під егідою Федерації тенісу України. Тому я одразу взяв участь у конкурсі та виграв його, виконавши всі інвестиційні умови.

«Ресторан у парку взагалі не був у планах»

– Коли відкрився Ваш тенісний клуб, чимало тернополян обурювались, що через це знищено чимало дерев у парку…

– Нам довелося зрубати дві берези і по периметру прочистити кущі. За це ми заплатили до міського бюджету близько 42 тисяч гривень компенсації. А після того ми ще висадили понад двісті молодих саджанців беріз. Також своїм коштом повністю облаштували територію навколо спортклубу.

– Як сталося, що на місці тенісних кортів виник ще й ресторан «Вогнем і ножем»?

– Ресторан взагалі не входив у мої плани. Коли ми збудували корти і вони вийшли дуже класними, почали споруджувати адміністративний будинок. Але він був малої площі за проєктом, її не вистачало для обслуговування кортів. До того я багато їздив, бачив різні тенісні комплекси, жив у них по декілька днів, і зі своїх вражень склав для себе ідеальну модель тенісного спортивного клубу: з критими тенісними кортами, харчуванням, кімнатами відпочинку для спортсменів тощо.

Так ось, виділена площа не дозволяла зробити це все на одному поверсі. Тому ми зробили підвальне приміщення, куди винесли кухню, і надбудували ще два поверхи з відкритою терасою.

Перший поверх вийшов дуже гарним, з панорамними вікнами і видом на парк. Тому замість запланованого кафетерію ми там облаштували невеликий ресторан, щоб у ньому відпочивали не тільки тенісисти, а й усі тернополяни.

– Екопарковки на вулиці Злуки, біля входу в парк, – це також ваша ідея?

Так, вона виникла, коли спортклубу ще й у планах не було. Всі відвідувачі парку ставили автомобілі або біля магазинів на іншій стороні, або ж на правій смузі руху. І ось коли одного разу я переходив дорогу зі своєю дитиною на переході, нас мало не збила машина, адже водій нас не помітив через припарковані на узбіччі авто. Після того я вирішив стукати у всі двері, щоби добитися дозволу на облаштування екопарковки біля парку, яку я згодом зробив повністю за свій кошт.

З першою ракеткою України Сергієм Стаховським

«Тепер до Тернополя з’їжджається тенісний бомонд України»

– Чи стало в Тернополі більше шанувальників тенісу після відкриття Вашого спортклубу?

– Так, зараз маємо дуже багато людей, які почали грати в теніс. У нашому спортклубі сформувався цілий замкнутий комплекс із надання тренерських послуг. Є і два тренери, які займаються з дітками віком від 5-6 років і старшими. Хтось хоче індивідуально займатися, а хтось займається в групі, бо це трошки цікавіше. А всього нами задіяно 4 викладачі, котрі акредитовані як тренери і судді.

– Як часто проводите змагання?

– У Тернополі ми зробили першу повноцінну тенісну школу, яка функціонує постійно. Тільки вона запрацювала, як до нас почало надходити дуже багато заявок зі всіх областей України на проведення змагань. Зараз ми вийшли на той рівень, що в нас у сезон критих кортів у кожні вихідні (з жовтня по квітень) проходять тенісні змагання різних вікових категорій. Федерацією тенісу України на наших кортах проведено чотири дитячих змагання і декілька змагань Українського тенісного клубу (де грають ветерани +35). У такі дні до Тернополя з’їжджається увесь тенісний бомонд України –  професійні гравці, власники кортів… І всі вражені, наскільки у нас все облаштовано на високому рівні.

Перші збори ГО «Аероклуб-Тернопіль».

– У Вас троє дітей, Ви їх до тенісу теж привчили?

– Звичайно! Єлизавета (їй зараз 14 років) почала грати десь із 6-7-річного віку, але потім покинула, їй не дуже подобається такий спорт. Злата (їй 10 років буде у вересні) активно займається тенісом. Наприклад, у минулі вихідні була на змаганнях у Вінниці і зайняла 2-е місце. Максиму зараз 6 років, він тренується десь рік. Не скажу, що з великим задоволенням іде на тренування, але коли приходить, то його з кортів уже важко витягнути.

«Небо – це чудово, але свій літак – це практично і зручно»

– Не тенісом єдиним, адже Ваше друге захоплення – літаки й пілотування. Як все почалося?

– Якось на фуршеті після змагань із тенісу я помітив чоловіка, який з кимось розмовляв. Він говорив: «Я сьогодні злітав у Коломию, повернувся, там бачив того й того…». Я на нього так подивився здивовано – куди він літав, як, на чому?… Чоловік (звати його Андрій Рутецький) помітив моє здивування і розповів, що має двомісний літачок, запропонував на ньому покататися. Тоді політ мені не дуже сподобався, бо погодні умови були трохи невдалими.

– Це було давно?

– У 2015 році. Але хоча той політ мені не сподобався, все ж таки у мене з’явилася думка, що це зручно і практично. Я не настільки захоплююся небом, як дехто із моїх друзів, щоби зранку до вечора літати й отримувати задоволення. Насамперед я використовую це для практичності й зручності. Хоча коли нема куди летіти по роботі, я катаю на літаку людей, які хочуть політати. Це для мене додатковий досвід як пілота.

– Коли вперше сіли за штурвал і полетіли самостійно?

– Андрій Рутецький, з яким я вперше політав, згодом продав свій двомісний літак і придбав чотиримісний – американський легкомоторний літак «Cessna-177». Він був набагато більший і комфортніший  і якось мені в душу запав. Через деякий час ми з Андрієм покатали моїх литовських колег, і вони, запросивши мене та інших бізнес-партнерів у гості, не знали вже, чим нас здивувати.

Отож я їм підкинув ідею організувати щось подібне в Литві. Вони погодилися, але зробили все на набагато вищому рівні. Нас катали три літаки – два «Cessna», а третій – пілотажний, який крутив фігури вищого пілотажу. Ось на ньому я мав летіти з пілотом. Ми злетіли, набрали висоту 200 метрів, зробили «напівбочку», а він мені й каже: давай підтягуй ремені. Показав три фігури пілотажу й запропонував спробувати мені. Я там і злетів, звичайно, під його контролем. Отримав величезне задоволення і зрозумів для себе, що до польотів готовий. Літати пробував і в Україні під керівництвом Андрія.

«На другій годині тренувань Табанюк випустив мене у самостійний виліт»

– Сьогодні у Вас є два власних літаки. Як і за скільки придбали перший?

– Коли я повернувся з Литви в Україну і розповів Андрію про свій політ на пілотажному літаку, він сказав: «Мій товариш із Закарпаття пригнав сюди літак і продає усього за 17 тисяч доларів». Я тоді на ньому політав, мені він дуже сподобався. І в мене він є досі.

Саме на ньому я вчився літати. Спершу мене навчав Андрій Рутецький, а потім – Ігор Табанюк у Коломиї (відомий український пілот, який загинув нещодавно в авіатрощі на Прикарпатті, – авт.). У перший же день на другій годині тренувань Табанюк випустив мене у самостійний виліт. Пам’ятаю донині ту купу емоцій і переживань!

А згодом придбав ще один літак – 4-місний.

– Як я розумію, Ви вчилися літати саме для робочих потреб?

– По роботі нам мінімум двічі на тиждень доводиться їздити в Сарни – це населений пункт фактично на кордоні з Білоруссю. Дорога займає більше трьох годин, і тому літак – це найкраще рішення. Я не раз відкривав сайти продажу літаків, щоби зрозуміти, яка цінова політика, як все це відбувається. Насправді цей процес досить складний. У мене, приміром, є багато друзів, які мають можливість собі це дозволити, але не купують літак через усі складнощі, які потрібно пройти.

– Напевне, щоби літати на літаках такого класу, потрібно проходити спеціальні навчання, отримувати ліцензії. А чи відбувається страхування польотів, життя пілота й пасажирів, самого літака?

– Є страхування і літака, і третіх осіб. Ліцензія пілота видається у спеціалізованих школах. Я, приміром, навчався у Західноукраїнській школі авіації, яка знаходиться на аеродромі Цунів. Отримати ліцензію пілота коштує від 8-ми до 11 тисяч доларів. Найдешевше – це спочатку купити літак, потім пригнати його у школу авіації і відлітати на ньому з інструктором основну кількість годин. Ви тоді платите не 200 доларів за годину, а 50 – тільки інструктору. Але, звісно, якщо школа дозволить, щоби на вашому літаку вас вчили літати.

– Чи відчували страх?

– Так, звичайно. Ну, страх завжди має бути, бо це прояв інстинкту самозбереження.

Міський голова Володимир Шматько завжди сприяє Артему в Чорткові

«Плануємо створити в Тернополі школу малої авіації»

– Як виникла у Вас ідея створення громадської організації «Аероклуб-Тернопіль» і бажання розвивати цей вид спорту?

– Я облітав більшу частину України, і всюди були аероклуби, які функціонують або самі, або взаємодіють із аеродромами. Ще три роки тому я пояснював заступнику голови обласної ради, котрий відповідав за тернопільський аеропорт, що такий аероклуб можна створити у нас, і всі від цього тільки виграють. Але він тільки дивився на нас як на хлопців, які мають багато грошей і платитимуть за базування в аеропорту. Я йому пояснював, що в міжнародних аеропортах Польщі виліт та посадка коштують 15-20 доларів, а в нас аеродром вже втратив усі сертифікати. Обіцяв, що допоможемо зробити документи, розвинути інфраструктуру. Це був би перший крок до того, що аеропорт почне нове життя, сюди прилітатимуть літаки загальної авіації (від 2-х до 8 пасажирів). Але він цього ніяк не розумів…

І ось тільки цього року ми з теперішнім керівництвом обласної ради підписали договір про співпрацю, за яким вони нам дають дозвіл базуватися, а ми на себе беремо всі відшкодування, пов’язані з оплатою світла, земельними податками, виробництвом дозвільних документів тощо. Сподіваємося, що все у нас вийде.

– Окрім аероклубу, Ви ще й плануєте створити школу для майбутніх пілотів?

– Наш аероклуб зараз налічує десь близько 25 осіб. Не всі мають літаки і ліцензію, але хочуть до цього дійти, вчаться. Спершу в аеропорту будуть базуватися 5-6 літаків. Ми також раді бачити у нашій команді нових людей, які хочуть відчути ці емоції, побути пілотом. Плануємо створити школу й укласти договір на співпрацю навчання пілотів із Львівською або Чернігівською школами. Це практикується, приміром, так зробили у Хмельницькому.

На превелике щастя, в Тернополі є полковник Михайло Лампік, однокласник, одногрупник та один із кращих друзів покійного Ігоря Табанюка. На сьогодні це єдиний сертифікований льотчик-випробувальник в Україні, колишній учасник пілотажної групи «Українські соколи». Він погодився нам допомагати своїм досвідом та знаннями. Це величезна знахідка для нашої школи, бо таких професіоналів в Україні наразі більше немає.

Сам Бог велів, щоби на нашому аеродромі базувалася як цивільна авіація, так і авіація загального призначення (тобто мала авіація). Як би Тернопіль не розвивався, аеропорт все одно не буде настільки завантаженим, щоби нам там не вистачило місця.

Артем Пуківський, президент Української авіаційної асоціації Генадій Хазан, голова облради Михайло Головко та керівник тернопільського аеропорту Юрій Малецький на першій робочій зустрічі зі створення злітно-посадкового майданчика та обговорення умов співпраці

«Себе в політиці не бачу, це забирає багато часу й енергії»

– Ви чудово розумієте, що багатьох проблем могли б уникнути, якби були при владі чи в політиці. Чому не пробуєте себе в партійній роботі?

– Активного бажання йти в політику ніколи не було. Нею я цікавився завжди поверхнево. Хоча одного разу таки балотувався. Мій бізнес-партнер Іван Чайківський запропонував мені балотуватися від його партії «За майбутнє» до обласної ради по округу мого рідного Чорткова, однак я не пройшов.

– У майбутньому бачите себе в політиці?

– Ні, не бачив і не бачу. Це забирає багато часу й енергії. Я відчуваю себе вже сформованим, хочу втриматися на тому рівні і рухатися далі зі своїм підприємством, аероклубом і тенісом. Основний час приділяю роботі, тому на політику його не залишилося би зовсім.  

– Нещодавно на одному з ресурсів з’явилася анонімна публікація, де Вас пов’язують із кримінальними справами та намаганням захопити аеропорт…

– Вона з’явилася одразу після того, як був підписаний договір з обласною радою. Невідомі автори зробили з мене якогось кримінального авторитета і фігуранта кримінальних справ. Це неправда. Ні я, ні моє підприємство, яким я пишаюся, ніколи не були пов’язані з кримінальними діями.

Дійсно, комусь дуже не сподобалося, що ми з аеропортом підписали договір про співпрацю. Зауважу, що мова не йде ні про відведення земельної ділянки, ні про оренду. Нам просто дають можливість там базуватися, а ми, у свою чергу, беремо на себе чимало фінансових зобов’язань. Окрім того, створюємо в Тернополі перші повітряні ворота для авіації загального призначення. Тому що зараз до нас не може офіційно прилетіти навіть президент – аеропорт втратив усі сертифікати.

Зараз ми виготовляємо документи на злітно-посадковий майданчик довжиною 900 м, який буде базуватися на руліжній смузі і на який сідатимуть літаки місткістю до 10 пасажирів.

– Тобто чинний голова обласної ради повністю підтримує Ваш задум?

– Михайло Головко чудово розуміє, що це потрібно і важливо. 

– У рідному Чорткові не плануєте схоже зробити?

– У Чорткові, до речі, вже давно є така злітно-посадкова смуга. Там живе льотчик Петро Петльований, теж товариш Ігоря Табанюка. Близько 10 років тому вони зробили у Чорткові смугу, і звідти злітали літаки. Згодом вона була знищена, але я її відновив. З мером міста Володимиром Шматьком ми підтримуємо смугу в належному стані, щоби туди в будь-який момент можна було прилетіти. Й інколи я туди літаю з дітьми до мами на борщ, коли є настрій і час.

Це приклад того, що не обов’язково йти в політику, щоби здійснити мрію. Достатньо знаходити людей, які тебе чують, розуміють і підтримують.

Тетяна Вербицька


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , , , , , ,



Новини
7 Грудня
6 Грудня
Ваше ставлення до вакцинації від коронавірусу?
Погода
Реклама
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше