15 травня у Києві відбувся Чемпіонат України зі змішаних бойових мистецтв ММА. Участь у ньому взяли і тернополяни. Їх було восьмеро, серед них – Любов Дереш, яка здобула перемогу серед жінок, в категорії 18+, 52 кг.
Спортсмени займаються під керівництвом тренера СК «Workout Hall» Тараса Аркуші. Він запевняє, цей Чемпіонат став новим кроком для всієї команди, адже вони вперше приймали участь у змаганнях такого рівня. Тренер каже, що в перемозі єдиної у команді дівчини, не сумнівався ніхто.
У свої 35 років Люба Дереш є чемпіонкою світу та багаторазовою чемпіонкою України з кікбоксингу. Чому дівчина вирішила поєднати своє життя з доволі таки чоловічим видом спорту, вона розповіла нашому виданню.
– Минулих вихідних на Чемпіонаті України Ваш бій був завершальним, на нього Ви чекали аж 17 годин. Які емоції переповнювали весь цей час?
– Учасників змагань було близько 500. Організатори не встигали проводити бої. Тому це все затягнулося до 2 години ночі, тоді, власне, я і виступала. Спочатку мене переповнювало хвилювання, був і мандраж, а потім вже стало все рівно, навіть на перемогу, з’вилася певна злість через таке тривале очікування. Мені просто хотілося вже нарешті виступити.
– У Вас була лише одна суперниця. Чи повністю задоволені результатом?
– Справді, у мене на чемпіонаті був лише 1 бій, адже не так багато жінок займаються цим видом бойових мистецтв, а ще важлива тут і вагова категорія – 52 кг. Тому, так склалося, що нас цього разу було лише двоє. Оскільки я не знала суперниці, то цілий день розробляла стратегію. Я мала можливість передивитися інші бої. Моя суперниця була трішки молодша за мене, але думаю, вирішальним був не вік, а досвід та характер. Результатом я, звичайно, задоволена.
– Любов, з чого, власне, розпочалось Ваше захоплення бойовими видами спорту?
– Я починала своє знайомство зі спортом з рукопашного бою. Це більше було для свого захисту і про те, щоб десь виступати я навіть не думала. Були часи, коли я займалася бігом, баскетболом, а тут вирішила щось змінити. Тоді, коли мені було 25-26 років, була така хвиля, коли всі масово починали займатися спортом, а особливо популярними були різні бойові мистецтва.
Професійну свою діяльність я розпочала з кікбоксингу. Посприяв цьому мій знайомий, який прийшов до нас в зал після змагань та привіз велику медаль за перше місце. Я побачила і одразу собі подумала, що треба й мені спробувати, може, колись теж виграю. Після цього я і загорілася бажанням розвиватися в спорті.
– Чому зараз займаєтесь саме змішаними бойовими мистецтвами?
– У змішаних єдиноборствах з’явилося різноманіття – можна боротися не тільки в «стійці», але й в «партері». А ще цьому сприяло те, що в кікбоксингу мене тренував мій теперішній тренер – Тарас Аркуша. Потім кілька років я тренувалася з іншим тренером. Але згодом побачила оголошення про те, що Тарас почав займатися грепплінгом і змішаними єдиноборствами і я знову повернулася до нього. В принципі так вийшло, що я слідувала своєму тренеру – куди він, туди і я. І так я вже три роки займаюся змішаними єдиноборствами.
– Якщо вже говорити про тренера, то як Ви б охарактеризували Тараса Аркушу?
– Тарас сильний спортсмен і завжди хоче максимально передати свій досвід нам. Це той тренер, який зі своїми підопічними від початку і до кінця. Яка б ситуація не склалася, він завжди знайде потрібні слова підтримки. Мої успіхи – це наполеглива праця та мої старання, але найвагоміший внесок зробив Тарас. Усі техніки бою, вміння ухилятися від ударів – плоди його навчання. Битися просто. Складність в тому, щоб це робити професійно правильно, аби не нашкодити собі.
– На рингу можна отримати сильні травми. Чи бувало таке?
– Так, були травми. В мене були розсічені лоб, брова, носову перегородку зсунули, вухо зламали. Переважно всі травми стосуються голови, вони найбільше помітні. Решта травм ніхто й не бачить. Йдеться, наприклад, про вивих плеча, коліна. Спочатку я про це навіть не задумувалась. Бачила, що б’ються, але ніби ніхто не отримує серйозних травм серед дівчат. Ну, мені трохи не пощастило. (сміється).
– На скільки спорт вплинув на Ваш характер?
– Спорт таки гартує характер, але в моєму випадку спорт він, зокрема, додав впевненості. Раніше я була замкненою, погано комунікувала з іншими. Переважно в компаніях я завжди мовчала і десь в куточку ховалась. А спорт це змінив. До того ж, коли ввечері повертаюсь додому, то немає страху, що хтось може напасти чи чіплятися. Зазвичай, якщо людина впевнена в собі, то й інші це помічають.
– Незважаючи на чималі здобутки у спорті, чи приносить він фінансовий дохід?
– Я працюю в супермаркеті і в мене не завжди є час на те, щоб тренуватися. Тому я не можу назвати себе професійною спортсменкою, бо тоді я би мала тренуватися шість разів на тиждень. Але є проблема – в спорті, практично, не заробляєш грошей. Тут навпаки доводиться платити самому, аби поїхати на змагання. Зараз, дякувати Богу, у нас є спонсор – Богдан Юлик, який оплачує поїздки на змагання. Тому не треба думати, де взяти гроші, щоб поїхати виступати.
– Ви у свідомому вже, дорослому, віці почали спортивну кар’єру. Чи вважаєте, що це вплинуло на досягнення у спорті?
– Якби я була молодшою, то я би серйозніше цим займалася. Хотіла би за кордон поїхати, там перейняти досвід. Але наразі мої роки вже не дозволяють цього, тому так професійно, як я би цього хотіла, я вже не зможу займатися ММА. Незважаючи на вік, майже всі чемпіонати України були моїми. Мені було цікаво, чи я зможу позмагатися з молодшими за мене дівчатами. Вони енергійніші, витриваліші, але, як виявилося, я теж в доволі гарній формі. Думала, що можу відставати від них. З роками повільніше думаєш, а в спорті повинна бути швидка реакція. А загалом, спорт доступний та й рекомендований, практично, всім і в будь-якому віці. А ММА – це ще й справді хороша можливість тримати тіло у формі.
Джерело: Тижневик "Номер один"
4140