Одного зимового сонячного дня не хотілося сидіти вдома. Пригадалися минулі роки, коли з дітьми ходили на санчата й лижі… Тепер, піднімаючись на фортецю, око милували засніжені дерева, які від яскравого сонця іскрилися. На душі було ясно і тепло.
Ідучи через ринок, зустрів одного давнього знайомого. Привітався з ним словами «Слава Україні!», але у відповідь почув лише якесь плямкання губ. Далі дорослий і немаленький вуйцьо пробелькотів: «Яка Україна?.. Від неї залишилася лише назва…» Настрій трішки зіпсувався, та все ж пояснив тому бідоласі, в чому полягає різниця між країною і державою, також сказав, що на таке привітання українці відповідають «Героям слава!» Але знову той сказав: «Яким героям?..» Тут уже зовсім слів забракло, просто шкода стало того слабкого, безвольного чоловіка.
Сонечко в той час зазирало у вічі, сніг рипів під ногами й видно вже було колись грізну фортецю. Підйом серпантином доріжки виявився легким, ні, його зовсім не відчував. Бо навколо стояла така краса! Вмить усе погане пішло у забуття й опинився ніби у паралельному світі. А можливо, такий стан і є тим світом добра і злагоди? Тому зупинявся часто й фотографував краєвиди містечка, найкрутішу доріжку, південну вежу, мури, пам’ятник Софії Хшановській та просто чудернацькі снігові замети, які віхола закрутила, як хотіла. Небо у вишині було синім-синім, на фоні нього сонце виглядало розпеченою кулею, від якої промені йшли суцільним потоком і залазили, здавалося, у кожнісіньку щілину. Ще дивувала гра тіней довкола, вони вражали своєю химерністю, фантастичністю. Ось освітлена амбразура, у ній видно кожний камінчик, виступ та западину. А ось бійниця в тіні. З неї віє таїною століть, мовби наяву бачиш оборонця з мушкетом чи довгою рушницею. Тоді стаєш та міркуєш-фантазуєш, як то було колись, як теребовлянці віддано захищалися від різних нападників…
На сонці вже так тепло, що хочеться зняти шапку зимову, але коли потрапляєш знову в тінь, мороз щипає за пальці, ніс, щоки і вуха, а снігові замети здаються казковими замками.
У парковій зоні, тобто у лісі, не чути співу птахів, напевно, вони у зимову пору подалися ближче до людських осель. Лише під соснами та ялинами видніються шишки, їх вщент випорожнили від насіння білки та ворони. Трохи тяжко ступати глибоким снігом там, де непротоптані стежки. Не видно чомусь і лижні. Невже нині теребовлянці не ходять родинами чи молодіжними гуртами кататися на лижах, а віддають перевагу комп’ютеру, сидінню вдома і т.п.? Це, напевно, на вас, шановні, напало лінивство. То стряхніть його, як ту непотріб. Не обов’язково йти на лижах, можна просто так пройтися, насолодитись краєвидами, поспілкуватися з природою, заглянути в тишині у свою душу. Або стати біля південної вежі і просто розглядати своє рідне місто. Що для людського життя головне? Тільки добре, не інакше! І сьогодні, коли вже три роки наростає загальносуспільна й індивідуальна напруга від зовнішніх поганих новин про війну з москалями, від сварок та інших негараздів, саме такі прогулянки можуть відволікти людину від негативу, хоч трішки врегулюють її психіку. От і шукаймо навколо себе лише добре, його є вдосталь, лише треба захотіти побачити.
Тож бажаю всім теребовлянцям і всім українцям пізнавати себе самих, впустити до свого серця промінчик Божого світла й добра, побороти в собі слабкість, зневіру, заздрість, ненависть, зверхність, інші гріхи. Це може кожна людина, але лише тоді, коли зрозуміє, для чого їй дане Богом життя і як вона його реалізовує, – намарно (наприклад з метою користолюбства) чи на користь ближніх задля спільного добра.
Віктор Аверкієв
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: Теребовля
18152