Приміщення Кременецької школи мистецтв, яка носить ім’я видатного земляка-композитора Михайла Вериківського, у жахливому стані. Пацієнт швидше мертвий, аніж живий. Його ще можливо реанімувати від «клінічної смерті» і навіть вилікувати. Але потрібно починати негайно. А з цим, схоже, ніхто не поспішає.
Вкотре почувши зітхальні скарги кременчан щодо жалюгідного становища споруди, вирішили на власні очі переконатися, чи насправді все настільки погано. Ще з вулиці чути мелодійні звуки фортепіано. До школи ми прийшли у розпал навчального процесу, після обіду. Щоправда, потрапити на територію не так просто. Центральний вхід забитий дошками вже, мабуть, з десяток років. І від вразливого ока справді є що приховувати. Тож зайти до школи мистецтв можна лише з «чорного входу», з вул. Старого Детюка.
Найперше, що вражає, так це те, що директор закладу Михайло Лук’янович Заник не має власного кабінету. Теоретично він, звісно, є, але практично у ньому займаються учні. Кабінетів не вистачає.
– Сьогодні у нашій школі навчаються 413 дітей. Кілька учнів приїжджають навіть із сусіднього Дубнівського району (Рівненська обл.), бо їхня місцева школа мистецтв не має класів гобою та віолончелі, – розповідає Михайло Заник. – Ми дуже пишаємось своїми випускниками. У кращі роки бувало, що 18-20 наших колишніх учнів вступали у музичні училища і навіть консерваторії. Зараз тих, хто поєднує своє життя з музикою, менше, проте інтерес до цього мистецтва є.
І справді, наповненість школи більш ніж стовідсоткова. Як би парадоксально це не виглядало, але, мабуть, це єдина школа у Кременці, яка має достатню кількість учнів. І… найгірше приміщення.
Михайло Заник залюбки ділиться досягненнями та творчими успіхами школи. З захопленням розповідає про нещодавно проведений за сприяння Кременецької міської ради, відділу культури та меценатів конкурс «Мелодії весни», на який з’їхалися учасники чи не з усього західного регіону країни. Гості зазначили, що у школі досить гарна концертна зала. Але це, мабуть, усе, чим може похвалитися заклад стосовно приміщення. Велика зала та фойє школи добудовані 1974 року і довершують цілісність архітектурного ансамблю. Проте основне приміщення, котре було збудовано наприкінці ХІХ століття, сьогодні у жахливому стані.
– Справді, будівля школи мистецтв є пам’яткою архітектури кінця XIX століття, – розповідає Михайло Заник. – За часів Польщі тут була поліклініка, а з 1939-го розмістилася музична школа. 1968 року їй присвоєно ім’я Михайла Вериківського. Сьогодні, окрім музики, в закладі навчають і образотворчого мистецтва. Відтоді, як постановою Кабміну від 2002 року будову внесли до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення і вона стала належати до Державного Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника, школа мистецтв стала орендарем приміщення. Угода про оренду укладена з Регіональним відділенням Фонду державного майна в Тернопільській області і Державним Кременецько-Почаївським історико-архітектурним заповідником.
У які двері тільки не стукали директор та колектив школи мистецтв! Зрештою в останній відповіді з Міністерства культури користувача приміщення зобов’язали самостійно шукати можливості для ремонту. Ось уже впродовж майже 10 років школа цим і займається. Щоправда, де заклад, який навчає діток музики і малювання, повинен узяти 8 млн. грн., наразі не зрозуміло. Саме така сума необхідна для того, аби завершити ремонт приміщення, повідомив міський голова Кременця Олексій Ковальчук.
Хоча завершити – це гучно сказано. У 2008 році його ледве встигли розпочати в липні, як у листопаді вже закінчилися гроші. З того часу центральна частина споруди стоїть у суцільних руїнах. «Добити» пам’ятку архітектури допомагають сусіди. У прилеглому до подвір’я школи квартирному будинку зробили власну каналізацію із септиком, який чомусь не звикли викачувати. Більше того, сусіди вивели трубу, з котрої просто на стіни школи мистецтв ллються нечистоти. Впливу на недобросовісних кременчан, виявляється, ніхто не має.
Чому центральний вхід до школи мистецтв забитий дошками, стає одразу зрозуміло при погляді на споруду. Фронтальна частина школи зовні викликає сум та жаль, а зсередини – глибокий шок із подальшим переходом у затяжну депресію. Що відчуває, споглядаючи таку сумну картину, директор, котрий пам’ятає, як на місці руїн лунала музика у виконанні маленьких кременчан, сказати складно. Зараз тут чутно лише помахи голубиних крил та нявкання котів, які потихеньку «заселяють» колишні музичні кабінети.
– Це якийсь страшний сон. Ось тут був мій кабінет, а тут – бухгалтерія, – каже Михайло Заник, показуючи на руїни, у котрих уже майже не впізнати суцільної споруди. – До 2007 року тут ще навчалися діти. Щоправда, вчителям доводилось працювати по черзі. Бо якщо учні приходили на урок на 40-45 хвилин, то вчителеві висидіти і дихати грибковими випарами по 5-6 годин просто не можливо.
Насамкінець розмови Михайло Заник показує численну переписку із різними установами, починаючи з Кременецько-Почаївського ДІАЗу і завершуючи Міністерством культури. Цей чималий стос паперів – чергове підтвердження того, що людей, у силах котрих вирішити проблему збереження Кременецької школи мистецтв, це питання мало хвилює. Оптимізму директора можна лише позаздрити. Показуючи аварійне приміщення, він все ж висловлює сподівання, що ці стіни рано чи пізно знову заповнить дзвінкий дитячий голос. Що певні передумови до цього існують, підтверджують і у Кременецькій міській раді.
– Уже двічі ми разом з директором Кременецько-Почаївського ДІАЗу Вадимом Микуличем зустрічалися з заступником Міністра культури щодо питання капітального ремонту Кременецької школи мистецтв ім. М. Вериківського, – розповів міський голова Кременця Олексій Ковальчук. – Кошти на ці роботи закладено, проте за умови співфінансування з місцевого бюджету. Як складеться надалі, час покаже. Бо у нас часто буває так: те, що комусь пообіцяли, можуть переобіцяти на потім.
Між тим, доки чекають на відновлення власного приміщення, вихованці та вчителі школи мистецтв вимушені проситися на заняття до ЗНЗ №3 та №5, школи-інтернату, ліцею. Викладачі навіть працюють з дітьми вдома. І, схоже, це ще надовго.
Олена Ілинич
Джерело: Тижневик "Номер один"
4139