Мабуть, усі чекають від мене радісної розповіді про те, як пройшла відпустка. Та я ще зі школи не любила писати творів на тему «Як провела літо». Та й, зрештою, про що розповідати? Людям здебільшого нецікаво читати про хороше у чужому житті. Психологами доведено, що ті, хто радо відкриває новини про особисті трагедії, хвороби, невдачі, таким чином самостверджуються на їхньому фоні. Думають: «У мене ще не все так погано».
І це, з одного боку, хороша мотивація. Адже ти розумієш, що буває значно гірше. Тому потрібно радіти, що незакінчений ремонт у квартирі чи несподівано зламаний чайник – не така вже й біда.
Та цього разу кортить говорити приземлено про просте, але дуже важливе. Серед усього галасу, який проривався до мене через Чорне море на терени Туреччини, лише одну новину хотілося прокоментувати – концерт Олега Винника, який відбувався в День жалоби за загиблим на Луганщині підполковником СБУ Русланом Муляром.
Не знаю, як у вас, але моя стрічка новин у соціальних мережах кишіла обуреннями в бік Винника, місцевої влади, суспільства, «вовчиць» (так, вочевидь, не зовсім коректною називають прихильниць творчості артиста). Я не прихильник блокування концертів, як на мене, це найменше, що ми можемо зробити під час війни. Та в цій ситуації цілком згідна, що День жалоби – на те й День жалоби, щоби відмінити усі розважальні заходити в місті. Інакше – який сенс?
Тому мене щиро тішило, що Тернопіль у штики сприйняв той факт, що концерту бути. Подумала, що місто потроху дозріває і розуміє, що у нас війна, що в час, коли у наше місто не приїздить 200-ий, його зустрічають в інших областях. Насправді це страшно. І жити постійно з таким сприйняттям не кожен хоче. Тому чим далі від лінії розмежування, тим менше люди в принципі думають про війну. Я це знаю точно, бо часто спілкуюся з військовими і навіть від них чую: «Ми не показуємо своїм дітям новин зі сходу. Не хочемо травмувати». Дорослі – теж не виняток. Ховаються в панцирі.
Після галасу навколо Винника я на мить подумала, що неправа у судженнях, що тернополяни насправді розуміють, в якому становищі країна. Та помилилася. Все стало на свої місця по приїзду додому, коли у суботу на акцію в підтримку українського режисера Олега Сенцова, який понад чотири роки перебуває в полоні Кремля, вийшли не сотні тих, хто тиждень обурювався Винником, а кілька десятків усе тих же знайомих мені місцевих активістів. Так, Сенцов – не тернополянин, але ж наш, українець. Від постійного голодування він втрачає сили, у нього випадають зуби, здає організм. «Били – це не найстрашніше», – говорить Сенцов про своє перебування в полоні. Його незаконно засудили в Росії у справі так званих “кримських терористів”. По суті за те, що називав Крим до останнього нашим!
Я йшла на акцію підтримки Олега з думкою, що побачу десятки небайдужих облич, що Тернополю насправді важливіша не бруківка під під’їздом, а люди. В результаті вийшли одиниці. Все ті ж небайдужі одиниці… Де зникли усі ті, хто рвав на собі сорочку за загиблого Руслана Муляра, де їхня громадянська позиція щезла за кілька днів? Мабуть, її не було або вона настільки мізерна, що здатна лише писати у соціальні мережі тоді, коли це «модно». Так, модно. Мені чомусь здається, що якби в День жалоби в місті відбувався концерт іншого артиста, приміром Тіни Кароль, то такого шквалу обурення не було б. Так сталося, що для багатьох постать Винника є предметом глуму, а тут, як сам Бог велів, подискутувати на тему… Мабуть, без концерту й увага до похоронів була б меншою, і патріотизм у моїй стрічці новин різко скоротився.
Боляче. Я стояла на Театральному майдані і слухала слова Сенцова, які він охрестив заповітом. Це страшно, коли такі молоді люди думають про смерть. Хоча одна справа – думати, а геть інша – в деталях оповісти близьким, як саме слід з тобою прощатися.
«И если будет дождь и пепел немного прилипнет к урне, то тоже ничего. Правда, все тот же нахальный внук заглянет в урну, увидит там немного прилипшего праха и скажет: «Да, дедушка все еще цепляется за края жизни!» Но это ничего — вы ее тоже в море. Чтобы не осталось. Ничего не осталось. Только память. И дела. И друзья. И вы. И тогда я всегда буду с вами» ,- цими словами Сенцов закінчує свій заповіт. І важко навіть сперечатися. Тільки пам’ять, небайдужість та реальні справи нас характеризують та можуть щось змінювати. На жаль, поки що навіть війна для багатьох – це спосіб самовираження десь у нетрях інтернету. Тернопіль ремонтують, але люди не міняються…
Джерело: Тижневик "Номер один"
3691