Львів тоді вже прокинувся і натовпи туристів шпацирували (як часто говорять місцеві) вузькими вулицями вслід за екскурсоводами. Офіціантка Катя принесла нам каву з молоком, поставила на потертий від віку, прикрашений скатертиною і живими нарцисами стіл. Надворі пахло цвітом вишні та непритаманним для квітня літом. Гріх у таку погоду ховатися в досі холодних, сирих після зими стінах кав’ярні. Хотілося бути ближче до сонця, за яким усі ми так скучили.
Наш столик на двох тулився до помпезної архітектури, до якої саме й линуть гості міста Лева. Роздивитися її з першого разу не можливо. Завжди за загальним планом губляться деталі, в яких ховається весь зміст споруди. Та ми й не намагалися стати ідеальними туристами. Не роздивитися, а радше розчинитися у цій атмосфері хотілося найбільше.
Розмова лягала сама собою. Ненавантажена роботою та проблемами, прокладала курс на мрії та плани. Їхати потягом чи автівкою, залишитися ще на одну ніч та зустріти сон в одній із місцевих квартир з вікнами на Площу Ринок чи повертатися до дев’ятої у Тернопіль… Молодість і такі-сякі гроші у гаманцях дозволяли нам розглядати різні маршрути. А тут ще Львів навколо, який ніби шепоче: «Залишайтеся!» Усе на відстані здається таким дріб’язковим та неважливим. Варто ступити кілька кроків назад, як проблема починає зменшуватись на очах. Особливо, якщо ти за сто кілометрів від неї, поруч відбірне горня кави та компанія із найближчих…
Та яке все ж таки відносне життя. Ранок, який для нас був ідеальним, для когось навіть не наступив. У момент, коли наша офіціантка Катя доварювала каву, десь над Сирією пролітали ракети…
– Ми використали 105 боєприпасів проти трьох цілей, які значно вплинуть на здатність сирійського режиму розробляти, розгортати і використовувати хімічну зброю в майбутньому. Я хочу ще раз підкреслити, що цей удар був удвічі більшим, ніж останній у квітні 2017 року, – заявив генерал Кеннет МакКінзі на брифінгу в Пентагоні.
Ми не знали про це, бо пообіцяли, що в цей день не вникатимемо у новини, а просто насолоджуватимемось атмосферою спокою. Новин у нашому житті і без того вистачає, а тут випала нагода влаштувати інформаційну дієту, не пропускати через себе чужі події та побути один-на-один із собою.
У Сирії про такі ранки годі і мріяти. Скільки себе пам’ятаю, там завжди стріляли… Фото понівечених війною місцевих жителів доводили до сліз. Хімічна атака, про яку згадував МакКінзі, підняла на сполох весь світ своєю жорстокістю. В муках загинуло щонайменше 40 людей. Десятки – поранило. Наш ідеальний ранок для когось став останнім… У такі моменти задумуєшся, чим саме ти заслужив прожити ще один день, другий, третій. За що саме тобі сьогодні готують сніданок здорові батьки чи коханий чоловік. За що тобі дано можливість обирати, куди йти завтра… Я не знаю відповідей, хоча й часто про це замислююсь. Усе настільки відносно, що мозок закипає. Ми поїхали до Львова, щоби втекти від буденних проблем, з якими живемо щоденно. Якби хтось із сирійців запитав, які вони, ваші проблеми, то розповісти про них було б соромно. Насправді, від чого ми бігли тоді? Від надокучливих робочих дзвінків, місцевої стрічки новин, облич, які бачимо регулярно у задушливих кабінетах мерії чи адміністрації, любовних невдач тощо. Якби ті ракети, що летіти над океаном у Сирію, могли сміятися, то ми би стали причиною їхнього глуму.
Та й справа не лише у Сирії, що давно забула про ідеальні ранки. Справа у сприйнятті життя тут і зараз, у цінності досяжного, у щасті в дрібницях. Наша кава, що вартувала 30 гривень, для когось – розкіш. Наш квиток на потяг для когось – надто дороге задоволення. Усе пізнається у порівнянні. Важко не забувати про це, згідна. Завжди хочеться більше. І ми були б не проти дозволити собі вихідні десь у Парижі чи Барселоні, але є й ті, хто навіть мріяти про таке боїться, або, що страшніше, уже не може.
Мене часто називають фаталісткою, натякаючи на песимістичність натури та поглядів. Я радію з цього, бо значить, умію не лише бачити момент, а й цінувати його. Ми, на жаль, часто робимо трагедію з того, що насправді можна зустріти з усмішкою, пройти гідно та побачити позитив. Чим далі, тим більше переконуюся, що хороше є у всьому, окрім смерті. Та навіть вона несе переваги, стимулюючи любити життя більше, ніж нарікати на нього…
Джерело: Тижневик "Номер один"
4947