Вічно можна дивитися на вогонь, воду та судову тяганину. З цим іронічним твердженням, думаю, погодиться кожен другий українець. Так, правосуддя не може бути швидким, як казав один мій знайомий суддя. І він теж має рацію. Рішення повинно «визріти» виважено, а не похапцем, бо ж йдеться про чиюсь долю. Та я страшенно нетерпляча, не люблю юридичної лексики і поки що знаю не так багато порядних суддів, щоби щось комусь доводити мовою Феміди.
Думала, що доля мене помилує і як можна довше водитиме подалі від цього. Тим паче, що в роботі мені судів та поліції вистачає з головою. То слухання справи, то нарада, то підсумки кримінального року… А я ще й хотіла колись бути юристом! Добре, що спам’яталася. Часом, аж злість бере, коли до тебе в редакцію приходять люди з талмудами документів і починають розповідати історію, як два-три роки живуть у судах: то одне, то інше, то перенесли, то відклали. Ти береш у них стопку папірців і думаєш: «Як же добре, що Бог мене милує не вляпуватись у судові історії». Хоча, як милує? Не так давно закінчилась майже дворічна епопея під умовною назвою «Суд із Надалом». Так, так, тим, що міський голова Тернополя. Мер судився зі мною, відстоюючи свою честь та гідність, так би мовити. І програв. Причому феєрично.
– Позивач по справі як міський голова м. Тернополя є публічною особою. Обираючи свою посаду та погоджуючись бути міським головою, позивач залишив себе відкритим для суворої критики і пильного нагляду, це тягар, який публічна особа має прийняти в демократичному суспільстві, – йшлося в ухвалі суду.
Здалося б, перемогла та й добре, але ви собі уявити не можете, як наявність таких юридичних клопотів нервує та збиває із траєкторії.
Ні. Не те, щоби мені було страшно, просто слід постійно підлаштовуватись, витрачати час, шукати юриста, пояснювати йому щось. На початках мені це хоч самооцінку піднімало. Мовляв, сам міський голова міста настільки злиться, що вирішив судитися. Причому я і тоді, і зараз розумію, що той суд був лише приводом мене провчити за ряд публікацій, які точно йому не сподобались.
Така собі стратегія брати змором, щоби мені, мабуть, більше ніколи не хотілося писати. Та на практиці вийшло, як ви й самі бачите, тільки гірше. Суд не подіяв так, як було задумано.
Хоча на дещо все ж вплинув. Я заріклася, що лише в дуже крайніх випадках шукатиму правду через заяви до поліції, позови і т.д. Можливо, це не зовсім правильна позиція, але, по-перше, до цього все, за що хотілось би дати юридичного ляпасу, можна було вирішити або проковтнути. А по-друге, як я вже казала, дуже нетерпляча і точно не хочу свої поки що молоді роки гаяти в судах, які й без того щотижня по роботі відвідую.
Та у Бога, як то кажуть, на нас свої плани. Тому днями мені таки довелося звернутись у поліцію не за коментарем, а з заявою про вчинення злочину, в якому я ніжно іменуюся як жертва. Все гаразд, на щастя, руки-ноги цілі, але заяву писати довелося на одного місцевого чиновника із «політичною окрасою» через перешкоджання моїй професійній діяльності.
Він чомусь вирішив, що має право грубити, виривати з моїх рук телефон, переривати трансляцію події. Думав, що коли у Тернополі міський голова та більшість у раді – це його однопартійці, то можна собі дозволити бути типовим бидлом. Переповідати передісторію, думаю, не варто. Місто вже кілька місяців споглядає за цим «комедійним серіалом» під стінами мерії від сесії до сесії. У нас тепер на сходах міськради прямо ціле «чистилище», яке вирішує, хто гідний наблизитися до власника головного крісла на вул. Листопадові, а хто – ні.
Так от, саме під час чергових ось таких «розбірок» я і познайомилася з паном Борисом, який нині став винуватцем моєї заяви у поліцію. Щоправда, ми й до того пересікалися візуально, але не знала, що дорослі чоловіки бувають такі імпульсивні та морально огидні. Здавалося б, та що там, телефон вирвав, подумаєш, обізвав. Та ні. Якщо не карати зараз, то який поріг дозволеного буде завтра? Маємо яскравий приклад із депутатом обласної ради, який на всю країну прославився побиттям дівчини-патрульної. А чому? Бо раніше йому все прощали, спираючи на інвалідність. От і отримали, що чоловік просто втратив грань здорового глузду…
Так про що це я? Так! Написала заяву на свого кривдника. Хай він мене не побив, як обласний депутат поліцейську, але теж порушив закон і має за це відповідати. Тому як би я не любила юридичну тяганину, але це той випадок, коли по-іншому не пояснити. Що ж, сподіваюся, фінал буде швидшим, ніж у випадку з мером. Що скажеш, Фемідо?
Джерело: Тижневик "Номер один"
4139