Я завжди із захопленням дивилася на людей, які зуміли відійти від рутинного маршруту «робота – дім – робота» та перетворити його у цікаву історію з поїздками, новими знайомствами, враженнями.
Такі люди не чіпляються за одне місто чи країну, їм не потрібно вставати щодня вранці, йти на роботу в офіс та до шостої «відбувати» свій «день сурка». Вони можуть заробляти в будь-якій точці світу завдяки сучасним технологіям. Сидіти сьогодні, приміром, на березі Каспійського моря, пити каву і водночас формувати новий проект на кілька мільйонів доларів, а завтра на одному із хмарочосів Нью-Йорка писати наукову роботу.
Звісно, не обов’язково розмірковувати так нудотно. Не менш привабливими виглядають і простіші фантазії, в яких ключовим словом залишається «свобода від рутини». Погодьтеся, все, що нам потрібно для успіху, знаходиться, в першу чергу, в голові. Саме за знаннями та фаховістю – майбутнє. Вони дарують людям ту омріяну свободу від стандартних канонів.
Мені пощастило знати таких людей особисто і захоплено спостерігати, як ледь не щодня змінюється їхній дах над головою: сьогодні – у Києві, завтра – в Черкасах, в суботу – в Берліні. Звісно, вони мають дім (в його класичному розумінні), куди можуть повертатися. Та поняття «прописка» втратило для них значення на фоні постійного розвитку та можливостей.
Тому, як мінімум, дивно споглядати за тим, що зараз відбувається в Тернополі. Складається враження, що за кілька років місто накриє куполом, його ізолюють від усіх, хто не має до нього юридичного стосунку. Я маю на увазі прописку, яка стала для місцевої влади визначальною у формуванні нових проектів та ідей. Якщо ти не тернополянин за штампом, то повинен лікуватися по-іншому, а твої діти підуть у місцеві садочки виключно за додаткову плату. І байдуже, що ти вже роками офіційно працюєш у Тернополі, наповнюєш його бюджет, за що потім так показово ремонтують вулиці та двори. Байдуже, що ти, можливо, відкрив тут власну справу, хоч і родом з іншого міста. Байдуже! Прописка – ось що є визначальним у голові чиновників міськради. Кажуть, що з наступного року офіційний дах над головою буде визначальним і при оплаті за проїзд у громадському транспорті. Тернополянин – платиш менше. Ні? Тоді з тебе «здеруть» у повному обсязі. Така от проста, хоч і безглузда логіка. Особливо на фоні неодноразово декларованого очільником міста бажання «підігнати» Файне під європейський зразок. Європейський? Вдумайтеся! Зразок – це там, де будь-яка дискримінація не сприймається суспільством. Зразок – де людину цінують, у першу чергу, за її корисність, а не місце реєстрації.
Давайте пофантазуємо. Приміром, вирішив одного ранку Марк Цукерберг (власник соціальної мережі «Фейсбук») відкрити у Тернополі бізнес. На грані фолу, так, але давайте все ж спробуємо уявити. І ось Марк, будучи прописаний у США, приїхав до нас і вирішив задля профілактики піти на огляд до лікаря. Що йому скажуть? Пішов би ти, чоловіче, в свою Америку? Чи як? Сумно все це. Не зустрічала обласних центрів України, де практикують подібні божевільні ідеї.
Знаєте, складається враження, що той, хто продукує такі ініціативи, хворіє комплексом меншовартості. Позаяк особливо виділитись нічим, то давайте, мовляв, надамо значимості прописці. У такому разі слід бути послідовним і якнайшвидше зобов’язати всіх НЕтернополян перестати сплачувати податки до міської казни. Адже їхні гроші не настільки особливі, як і вони самі. Чи не так?
Перестрибнувши назад в історії, пригадайте, як довго українці кепкували з колишнього Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, коли той запропонував звести на кордоні з РФ стіну. Нібито вона мала захистити країну від агресора. Пригадали? Усміхнулися? Та дивлячись на тернопільські реалії, місцева влада недалеко відійшла від Яценюка. Правда, поки що все зводиться до юридичних обмежень, та я не здивуюся, якщо згодом з міського бюджету виділять кілька мільйонів на зведення купола над Тернополем. Пускатимуть безперешкодно всіх «юридично своїх», для інших буде введено окремий податок на унікальне місцеве повітря, за ходіння по тротуарах, за воду, світло, небо та навіть за сонце… Європейське місто? Ні! Хіба що під куполом цирку…
Джерело: Тижневик "Номер один"
9539