Днями натрапила на дуже цікавий допис у Фейсбуку. У групі для діаспори в Польщі один українець написав, що не рекомендує зупинятися для обсервації в такому-то хостелі. І додав чисельні фото: бруд, павутиння, заляпана постіль, іржаві душова і рукомийники, вирвані зі стіни розетки, холодильник із цвіллю… Дописувач зазначив, що обізвав для себе це обійстя справжнім хлівом.
На даний час польським законодавством встановлено, що подорожуючі з негативним ПЛР-тестом зобов’язані відбути обов’язкову кількаденну обсервацію. Здебільшого українці для цього обирають недорогі хостели чи апартаменти. Описане помешкання у Познані якраз спеціалізується, в тому числі, і на здачі в оренду місць для обсервації.
Так ось, не встиг чоловік виставити свій допис у згаданій групі, як на нього зливою полилися негативні коментарі від… українських заробітчан: «Не пан великий, міг би і прикрутити ту розетку», «Міг би й прибрати, що тут такого?»… І так далі в такому ж руслі.
А ось тепер уявіть собі, що цей чоловік виставив точнісінько такий же допис, але про український хостел в Україні. Як думаєте, чи прозвучала би хоч одна порада поприбирати там самому чи полагодити розетки? Впевнена, що вся критика була би спрямована виключно на власників хостелу.
Є у Фейсбуку ще одна група, де пропонують вакансії на Тернопільщині. Майже під кожним оголошенням одразу збираються невдоволені: «Самі працюйте за такі гроші», «Це знущання над людьми» і тому подібне. Хоча досить часто вказана пристойна і головне – офіційна зарплата (з відрахуванням до Пенсійного фонду), потік обурених не зменшується.
Що цікаво, у тій же Польщі за такі ж, а іноді й менші гроші українці гнуть спину від ранку до ночі, часто – у значно гірших умовах, мешкають у тих же «хостелах-хлівах» або винаймають житло зі свого заробітку. А головне – мовчать. Не сміють качати права, вимагати збільшення зарплатні чи покращення умов. Бо ж – на заробітках… Українському роботодавцю можна нахамити, неякісно виконати роботу чи інколи й поцупити щось додому. Закордонному пану кланяємось у мешти і терпимо будь-яку несправедливість…
Складається враження, що закордонний роботодавець у розумінні пересічного українця – це майже небожитель з необмеженими правами і без обов’язків. А от український – скнара і рабовласник, який лише наживається на чужій праці. Так само, як і власник польського хостелу – нещасний пан, якого лишень можна пожаліти, а от українець, який там зупинився за свої ж гроші, – дурень і зазнайко.
Я не буду припускати мотиви такої поведінки своїх співвітчизників – із цим краще розбиратися психологам та історикам. Дякувати Богу, вона притаманна не всім, але, на жаль, ще багатьом. Однак щоразу мені гірко чути розповіді про те, як українці за кордоном поводяться один з одним, наче вовки. І водночас вони здатні об’єднатися у монолітну стіну перед національною загрозою, як це показали обидва Майдани і війна на сході.
Не розумію, як уживаються в одній людині поняття «Не пристібай ремінь у машині, ми ж в Україні» і «Пристебнися, бо в Польщу в’їхали», хоч штрафи за це порушення передбачені і тут, і там. Не розумію, як може одна і та ж людина жертвувати кошти незнайомій хворій дитині й водночас відвернутися від свого близького товариша, який потрапив у скруту.
Загалом я страшенно пишаюся і нашою країною, і нашим народом. І хоча за тридцять років незалежності ми не змогли зробити з України процвітаючу державу, але принаймні не скотилися кудись вбік, у кювет, як деякі наші сусіди. Нам ще багато чого бракує, щоби досягнути успіху. Але найбільше нам бракує поваги один до одного. Єдності не тільки перед національною загрозою, а й у буденному житті. Поваги до самих себе, врешті-решт. І навіть у далеких закордонах завжди заявляти з гідністю: ми є українцями! А не зневажливо: та то ж наші, українці»…
Джерело: Тижневик "Номер один"
5287