Колегія суддів Тернопільського апеляційного суду розглянула апеляційні скарги обвинуваченого Володимира Г., його захисника та представника потерпілих Ч. і Б. на вирок Тернопільського міськрайонного суду від 6 листопада 2024 року.
Як встановлено судом, у період із березня 2019 року по травень 2020 року обвинувачений Володимир Г., зловживаючи довірою своїх шістьох знайомих, отримав від них 4 млн. 613 тис. 964 грн. Здебільшого до кожного з потерпілих звертався по декілька разів і просив надати значні суми (від 500 доларів США до понад 56 тис. євро). Останньому, сьомому потерпілому обіцяв упродовж місяця пригнати з-за кордону легковий автомобіль і в якості передоплати взяв 800 доларів США, проте обіцянку не виконав.
Вироком Тернопільського міськрайонного суду від 6 листопада 2024 року 49-річного Володимира Г. визнано винним за частинами 2, 3, 4 ст. 190 КК України. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 70 КК України, за сукупністю злочинів, шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, остаточно призначено покарання у виді 7 років позбавлення волі.
Цивільні позови потерпілих С., Б., Ч., В. задоволено частково та стягнуто на їхню користь загалом 8 тис. доларів США й понад 78 тис. 837 тис. євро (залежно від розмірів понесених кожним матеріальних збитків). Крім того, потерпілим Ч. і Б. обвинувачений зобов’язаний сплатити по 50 тис. грн моральної шкоди і по 15 тис. грн – понесених витрат на правову допомогу.
До відома: санкція ч. 2 ст. 190 КК України (заволодіння чужим майном шляхом обману (шахрайство), вчинене повторно) передбачає покарання у виді: штрафу – від трьох тисяч до чотирьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виправних робіт – на строк від 1 до 2-ох років, обмеження волі – до 5 років або позбавлення волі – до 3-ох років;
– ч. 3 ст. 190 КК України (заволодіння чужим майном шляхом обману (шахрайство), вчинене повторно, у великих розмірах) передбачає штраф – від чотирьох тисяч до восьми тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі – від 3-ох до 5 років;
– за ч. 4 ст. 190 КК України (заволодіння чужим майном шляхом обману (шахрайство), вчинене повторно в особливо великих розмірах) – від 3 до 8 років позбавлення волі.
Не погодившись із призначеним покаранням, обвинувачений, його захисник та представник потерпілих Ч. і Б. подали апеляційні скарги і просили змінити вирок у цій частині. Так, Володимир Г. доводив, що в його діях відсутній склад кримінального правопорушення, тому кримінальне провадження слід закрити. Захисник уважав, що вина його підзахисного недоведена, тому обвинуваченого слід виправдати, а потерпілим відмовити у задоволенні цивільних позовів. Натомість представник потерпілих Ч. і Б. просив призначити Володимиру Г. 8 років позбавлення волі, а цивільні позови потерпілих задовольнити у повному обсязі, стягнувши з обвинуваченого по 500 тис. моральної шкоди та по 15 тис. грн витрат на правову допомогу. Крім того, стягнути на користь потерпілих Ч. – відповідно 19 тис. доларів США, Б. – 10 тис. доларів США відшкодування матеріальної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
У судовому засіданні Тернопільського апеляційного суду колегія суддів, детально перевіривши та проаналізувавши матеріали кримінального провадження в межах поданих апеляційних скарг, прийшла до висновку, що вина обвинуваченого доведена поза розумним сумнівом, а обрані вид і міра покарання відповідали тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі винуватого.
Так, хоча Володимир Г. своєї вини у шахрайстві не визнав, а наполягав на існуванні цивільно–правових правовідносин між ним та потерпілими, його слова повністю спростовані показами всіх потерпілих, свідків, письмовими розписками обвинуваченого. Зокрема, щоб заволодіти коштами потерпілих обвинувачений вигадував різні причини: сплата митних платежів, закупівля запчастин, комплектуючих або автомобілів, розвиток бізнесу. Щоразу обіцяв повернути гроші через незначний час у більшому розмірі, додатково спонукаючи потерпілих передати коштів, хоча жодних можливостей для цього не мав. Коли ж термін повернення спливав, Володимир Г. переховувався від потерпілих і не відповідав на телефонні дзвінки, коли потерпілі приїжджали до нього додому, дочка запевняла, що батька немає, і він не відповідав й на її дзвінки. Така поведінка свідчила про неправомірність дій обвинуваченого, спрямованих на незаконне заволодіння майном потерпілих шляхом шахрайства.
Разом із тим, колегія суддів визнала неспроможними доводи сторони захисту, що мало місце не шахрайство, а неналежне виконання цивільно-правових зобов’язань. Розмежування кримінально–караного злочину і цивільно-правової угоди необхідно здійснювати за результатом договірної діяльності. Якщо одна сторона, приймаючи на себе зобов’язання, не має реальних можливостей і бажання їх виконувати, йдеться про шахрайство (постанова Верховного Суду від 24 вересня 2020 року у справі № 755/10138/16-к).
Відповідно до правових позицій Верховного Суду, цивільно-правові стосунки, за допомогою яких суб’єкт прагне завуалювати свій злочинний умисел, не повинні бути перешкодою для оцінки скоєного як злочину, передбаченого ст. 190 КК України. Існування між обвинуваченим та потерпілим певних цивільно-правових чи інших подібних правовідносин не виключає можливості кваліфікації діяння особи як шахрайства за наявності усіх необхідних елементів складу цього злочину. В окремих випадках такі відносини можуть бути частиною реалізації умислу особи на заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою.
Тим часом, на підставі безпосередньо досліджених доказів встановлено, що незаконні дії обвинуваченого носили системний та масовий характер упродовж 2019-2020 років, утворивши багато епізодів заволодіння коштами потерпілих та обґрунтовуючи потребу в коштах різними версіями. Проаналізувавши дії та поведінку обвинуваченого, колегія суддів оцінила їх як шахрайство та обґрунтовано відхилила доводи захисника про існування між сторонами цивільно-правових відносин.
Разом з тим, колегія суддів не знайшла підстав до задоволення апеляційної скарги представника потерпілих Ч. та Б. щодо стягнення з Володимира Г. матеріальної та моральної шкоди, а також витрат на правову допомогу. Оскільки
заочними рішеннями Тернопільського міськрайонного суду у цивільних справах усі позови потерпілих до Володимира Г. про стягнення боргів за договорами позики задоволено та з обвинуваченого стягнуто зазначені ними кошти. Зокрема, заочними рішеннями Тернопільського міськрайонного суду з Володимира Г. на користь Б. стягнуто 10 тис. доларів США боргу за договором позики та 19 тис. доларів – на користь Ч. Таким чином, потерпілі реалізували своє право на відшкодування заподіяної обвинуваченим матеріальної шкоди в обраний ними спосіб – у порядку цивільного судочинства.
Тим часом, відповідно до ст. 61 Конституції України та вимог цивільно-процесуального законодавства, особа не може нести подвійну юридичну відповідальність, а суд не вправі повторно розглядати позовну заяву між тими самими сторонами про той самий предмет і з тих самих підстав.
Також необґрунтованими колегія суддів визнала вимоги представника потерпілих стягнути з обвинуваченого на користь Ч. та Б. понесені ними витрати на правову допомогу. Оскільки аналогічні вимоги задоволені у повному обсязі судом першої інстанції і з обвинуваченого вже стягнуто на їхню користь по 15 тис. грн витрат на правову допомогу. Вимог про додаткове стягнення витрат на правову допомогу у зв’язку з розглядом справи судом апеляційної інстанції потерпілі не заявляли.
Погодилась колегія суддів і з призначеним обвинуваченому покаранню та відсутністю застосування до нього статей 69, 75 КК України або можливістю виправлення Володимира Г. без ізоляції від суспільства.
З урахуванням наведеного колегія суддів Тернопільського апеляційного суду апеляційні скарги обвинуваченого, його захисника та представника потерпілих Ч. і Б. залишила без задоволення, а вирок Тернопільського міськрайонного суду від 6 листопада 2024 року – без змін, повідомляє пресслужба Тернопільського апеляційного суду.
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
4617