Панахида-реквієм відбулася 28 жовтня в Бережанах біля пам’ятного знака депортованим українцям. Згідно з архівними документами, Тернопільщина прийняла близько 160 тисяч депортованих. Більшість із них за життя більше не бачили свого рідного краю, села, хати, церкви, цвинтаря і рідних. Панахиду за душами померлих депортованих українців у 1944-46 рр. із Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини та Західної Бойківщини відслужили священики церков: о. Микола Зоренний (УАПЦ), о. Омелян Легета (УПЦ-КП), о. Василь Онещук (УГКЦ), о. Андрій Ремінець (РКЦ).
Під час реквієму виступили: о. Омелян Легета (родина з с. Маковиська з Надсяння), голова РО “Лемківщина” Галина Проців (родина з с. Маковиська з Надсяння та с. Жегестів із Лемківщини), заступник голови Бережанської РДА Віктор Зінчук (родина з с. Кривчі з Надсяння та с. Синява з Лемківщини), заступник міського голови м. Бережани Петро Адамович (родина з м. Криниці та с. Яблунівки з Лемківщини), Тетяна Тремба (родина з с. Ветлин з Надсяння). Вшанувати пам’ять жертв депортації прийшли члени РО “Лемківщина” та “Надсяння”, представники влади та небайдужі бережанці. На завершення панахиди присутні заспівали пісню “Гори наши” та презентували перший технічний екземпляр книжки Тетяни Тремби “Пісні з Лемківщини”.
Пам’ятник постав в Бережанах у вересні і був освячений 27 жовтня 1996 року, 20 років тому, за стараннями представників товариства “Лемківщина” та за сприяння місцевої влади. Це перший пам’ятник депортованим в Україні, споруджений до 50-річчя депортації українців з етнічних українських земель. Над втіленням ідеї спорудження пам’ятника депортованим у Бережанах працювало багато людей, а його керівництво здійснювали голова ГО “Лемківщина” Ольга Трач (1993-1998 р.), голова оргкомітету спорудження пам’ятника Богдан Тихий та його автор – львівський скульптор Микола Гайда. Це була подвижницька праця та справжнє волонтерство наших краян, нащадків жертв депортації.
Зараз ХХІ століття. За 70 років з часу наймасовішої депортації українців кілька сотень тисяч осіб не визнано депортованими, організатори геноциду за національною ознакою не постали перед міжнародним судом, перед депортованими ніхто не вибачився за страждання і приниження, за втрату майна, житла і рідних. Дивно, що цього не сталося і за 25 років Незалежності України. Непокаране зло повертається, і сьогодні ми маємо депортацію та окупацію в новому гібридному вигляді. Діти та онуки депортованих українців зараз знаходяться на фронтах неоголошеної війни, яку хтось уперто називає АТО, або без зайвого галасу допомагають у тилу. Деякі з них уже навічно полягли, захищаючи нас. До прикладу, навідник аеромобільно-десантного батальйону військової частини А0284, бережанець, 19-річний Олександр Філь (родина депортована з Надсяння).
Є кілька важливих питань, завдань, що потребують вивчення та практичного втілення, і кому як не нащадкам депортованих їх реалізувати, бо це наша пам’ять і наш святий обов’язок взяти на баланс та здійснити паспортизацію пам’ятника; ініціювати та долучитися до реконструкції і благоустрою території біля пам’ятника; виготовити інформаційний стенд «Історія депортації українців»; видати книгу «Пісні з Лемківщини» Тетяни Тремби; встановити дерев’яну каплицю на місці першого крайового фестивалю «Дзвони Лемківщини» у с. Гутисько, де в 2000 році було освячено дубовий хрест до 2000-ліття Різдва Христового. Вірю у здоровий глузд та посильну допомогу кожного.
Галина Проців, голова Бережанського районного відділення Всеукраїнського товариства «Лемківщина»
Джерело: Тижневик "Номер один"
18077