«А ось це – точно не на часі!» – може вигукнути дехто, почувши заклики представників і представниць ЛГБТІК*-спільноти України якнайшвидше прийняти закон про реєстровані партнерства, який мав би в багатьох аспектах одностатевим парам такі ж права, які є у «традиційних». Однак тим, хто не стикалися з перешкодами, які щодня змушені долати ЛГБТІК-люди, зокрема і під час воєнного стану, може бути незрозуміло, чому це питання настільки важливе та актуальне. То ж спробуємо детально в ньому розібратися.
«Перестали розмовляти і не подавали руку»
Не зважаючи на інтенсивні євроінтеграційні процеси нашого суспільства та все глибше розуміння важливості рівних прав для усіх людей без винятку, чимало українців і досі заражені російськими ідеологічними гомофобними наративами ЛГБТІК-спільноти. З одного боку, як зазначає народна депутатка України, ініціаторка законопроєкту про реєстровані партнерства Інна Совсун, ставлення до ЛГБТІК-спільноти в Україні змінювалося в кращий бік поступово протягом 10-15 років, що відображено в різних соціологічних опитуваннях. З іншого, наразі лише 65% українців/українок вважають, що представники ЛГБТІК-спільноти повинні мати такі самі права, як і решта.
На нашому сайті ми провели анонімне опитування, яке відображає думку мешканців/мешканок Тернопільщини. Його результати ще менш невтішні.
Загалом, до представників і представниць ЛГБТІК-спільноти позитивно ставляться лише 14% опитаних. 36% не підтримують, але й не засуджують їх. І майже половина (48%) висловилися негативно і дуже негативно.
Нещодавно в одній компанії розповіла, що готую публікацію про важливість законодавчого визнання одностатевих пар. Хтось витріщив на мене очі з подивом. Хтось засміявся. Але мені здалося важливим розвинути цю тему, щоби зрозуміти, чому вона викликала саме таку реакцію.
«Я пам’ятаю випадок в часи мого студентства, коли одна дівчина відверто всім заявила, що вона лесбійка. Після того з нею перестали розмовляти. І я, напевне, відтоді теж не розумію і не сприймаю людей з «нетрадиційною» орієнтацією», – розповіла одна з присутніх жінок.
«У чоловічому середовищі, як правило, хлопець-гей асоціюється з людиною, яка зазнавала сексуального насилльства в тюрмі і відповідного ставлення до неї спільноти арештантів. Тому не подають їм руку для привітання», – сказав чоловік із нашої компанії.
На мої уточнюючі запитання, чи мають вони особистий негативний досвід спілкування із людьми ЛГБТІК-спільноти, а чи їхній світогляд сформований під впливом стереотипів, усі, подумавши, відповіли, що так, їхнє ставлення –винятково результат інформаційного впливу.
«Нехай сидять вдома і не показують своїх стосунків, не пропагуйте». Такою фразою зазвичай апелюють ті, в кого немає аргументів, а висловити своє «проти» якось хочеться. А чи можуть вони уявити, що такі слова скажуть звичайному подружжю? Чи засудять, коли на вулиці чоловік поцілує свою дружину чи навпаки? Але ж право на сім’ю та повагу до сімейного життя заслуговують всі, хто прагне його реалізувати, а не лише пара чоловіка та жінки.
У Львові дівчина освідчилася своїй партнерці. Це було на площі у центрі міста. Перехожі підтримали дівчат і не виражали жодного негативу. Натомість у коментарях був портал у пекло. І водночас – лише радісні привітання та підтримка в коментарях до чисельних відео, де хлопці роблять пропозицію дівчатам.
– Мені ще доводилося чути про «вимирання нації» через одностатеві пари, – розповідає лесбійка Наталя, захисниця ЗСУ, з якою ми поспілкувалися під час її відпустки до Тернополя. – І це таке дикунство! По-перше, в багатьох лесбійок є діти внаслідок попередніх шлюбів із чоловіками. По-друге, чимало жінок використовують допоміжні репродуктивні засоби. По-третє, якщо в Україні визнаватимуть нас офіційно, ми зможемо усиновлювати і виховувати дітей, покинутих традиційними парами.
«Церква прямо закликає до дискримінації ЛГБТ»
– У повсякденному житті навколо кожного з нас є певна бульбашка спілкування. У ній присутні лише дружні до нас люди або такі ж, як ми, – розповідає Юрій, представник ЛГБТІК-спільноти. – Але той факт, що ми намагаємось максимально організувати безпеку наших заходів, говорить сам за себе. Основна проблема – це світогляд людей. При цьому до лесбійок ставлення дещо лояльніше, ніж до геїв чи трансгендерів. Якщо лесбійку можуть, наприклад, висміяти, то гея чи трансгендерну людину можуть і побити. А чому так – ніхто пояснити не може. Немалу роль в Україні відіграє й церква, яка прямо закликає до дискримінації ЛГБТ та всіляко вставляє палиці в колеса будь-яких законодавчих ініціатив. Рада Церков простягла свої щупальця ледь не в кожен комітет. І тут рішенням може бути лише просвітницька діяльність та репрезентація ЛГБТІК-спільноти в різних сферах публічного життя. Проста думка, що сексуальні вподобання не визначають тебе як хорошу чи погану людину, має нарешті вкорінитися у свідомості громадян, і не тільки нашої країни. Тому, на мою думку, хоч прогрес і є, але нас чекає ще довгий шлях до повної рівності ЛГТБТІК-людей.
Одним із підтверджень слів Юрія є відомий виступ отця Андрія на сесії Львівської обласної ради у березні цього року. Той зазначив, що вже зараз «свідомі українці» повинні окреслювати, як будуть відновлювати здорову націю, та назвав законопроєкт про реєстровані партнерства «порушенням Конституції України та руйнуванням Біблії». Священик також закликав депутатів передати у Верховну Раду свою категоричну незгоду із цим законопроєктом, щоби в Києві не робити «моральних помилок, які руйнують українські цінності».
Приблизно в той же час на офіційному сайті ПЦУ з’явилася заява Священного Синоду про те, що православна церква виступає проти законопроєкту про одностатеві партнерства та вважає їх такими, що «суперечать природному Богом встановленому закону та несе загрозу для суспільної моралі».
Як війна загострила проблему
Немає точних даних про те, скільки представників та представниць ЛГБТІК-спільноти служать в українських збройних силах, але LGBT Military, акаунт в соцмережах, який об’єднує геїв і лесбійок, вважає, що це може становити від 2 до 7 відсотків усіх Збройних Сил, пише The Telegraph. Українські видання також наводять цифру у 50 000.
Сьогодні вони найбільше потерпають не через погане ставлення до себе гетеросексуальних військових, не через агресію чи нерозуміння суспільства, а насамперед через відсутність законодавчого врегулювання їхніх партнерських стосунків.
Наталя розповідає, що зі своєю партнеркою, з якою вони зараз разом воюють, проживає разом понад 10 років. Якщо одна з них загине, інша не матиме права на спадок, не отримає грошову компенсацію, не матиме жодних пільг, бо держава не визнає їх сім’єю. У випадку поранення партнерку лесбійки (чи партнера гея) не пустять до реанімації та не питатимуть дозволу на проведення тих чи інших втручань. «Для держави ми наче не існуємо, – каже Наталя. – Якщо я, наприклад, загину, моя дружина навіть не матиме права мене поховати. Її навіть не допустять до впізнання мого тіла…»
Чимало лесбійських пар виховують дитину, котра є рідною одній із партнерок. У випадку смерті біологічної матері, дитя заберуть до сиротинця чи віддадуть найближчим родичам, тільки не людині, яка була для неї частиною сім’ї.
– І якщо матеріальні права ще можна сяк-так владнати, то там, де йдеться про мораль, ЛГБТІК-спільнота стає третьосортною для держави, – резюмує Наталя. – Але проблеми, які я озвучила, і ще багато схожих, виникають вже зараз і досить часто. Чи це не найкращий час, щоби держава і суспільство повернулися до нас обличчям? Чи всі, хто так прагне до Євросоюзу, готові до такої поваги до ЛГБТІК-спільноти, яка є там і мусить бути в нас, в тому числі на законодавчому рівні? А зараз маємо парадокс. Я воюю, виконую свій обов’язок перед державою, можу отримати каліцтво чи загинути за неї, але не гідна бути рівною з іншими юридично.
Захисниця пояснює, що в нинішній ситуації узаконення ЛГБТІК-пар – це не про секс і навіть не про кохання. Це – про полон, поранення, поховання і купу інших, зовсім не романтичних речей.
Чому завис законопроєкт?
В Україні закону про шлюб між партнерами однієї статі немає, розповідає юристка Анастасія Площинська. Є стаття 51 Конституції України, яка говорить, що в Україні шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка та жінки. Немає жодних зазначень щодо жінки та жінки, чоловіка чи чоловіка.
Однак під час воєнного стану вносити зміни до Конституції України заборонено, хоча питання щодо узаконення одностатевих стосунків, каже юристка, у державі порушувалося неодноразово і задовго до повномасштабного вторгнення. Так у березні цього року з’явився законопроєкт № 9103 про інститут реєстрованих партнерств, який хоч і не надає права людям ЛГБТІК-спільноти на шлюб, зате, принаймні, націлений на протидію дискримінації людей за орієнтацією.
Але щоби повністю легалізувати одностатеві шлюби, потрібно внести зміни до Конституції та Сімейного Кодексу, що до завершення воєнного стану неможливо. Тому цивільне партнерство може вирішити більшість практичних проблемних питань, які виникають у одностатевих союзах. Зокрема, передбачити право на усиновлення дітей партнера чи партнерки, відрегулювати майнові права, доступ до реанімації тощо. Навіть більше: оскільки механізм цивільного партнерства не має стосунку до сексуальної орієнтації чи гендерної самоідентифікації, він може передбачити гарантії для людей, яким не обов’язково бути одностатевою парою. Це, наприклад, можуть бути дві бабусі, які через війну залишилися без рідних і живуть разом, чи дві жінки, які виховують дітей.
Однак, незважаючи на те, що законопроєкт був зареєстрований у парламенті ще 13 березня, він і досі не потрапив на розгляд законотворців навіть у першому читанні. «Єдине, що їх зупиняє – не бачать “зеленого світла” з Офісу Президента, як це було щодо Стамбульської конвенції. Бо зареєструвати законопроєкт нескладно. Складніше проголосувати. Якщо провалити, то це питання можна відкласти ще на роки», – стверджує адвокат, бізнес-партнер практики Інтелектуальної власності адвокатського об’єднання Juscutum Владислав Білоцький. На його думку, цивільні партнерства важливі не тільки для ЛГБТІК-людей, адже російська пропаганда намагається створити в західному світі образ гомофобної і трансфобної України. Ухвалення механізму цивільних партнерств стало би важливим сигналом для західного простору, що Україна має спільні цінності з ЄС.
Тим часом у росії люди ЛГБТІК переслідуються та дискримінуються на найвищому рівні. Верховний суд росії оголосив «екстремістською організацією» рух, якого юридично не існує, – «міжнародний громадський рух ЛГБТ» і заборонив його діяльність на своїй території. Засідання суду було закритим, на нього, окрім представників Мін’юсту, нікого не пустили. Суддя розглянув позов за чотири години, а рішення набрало чинності негайно. А торік президент росії підписав закон про заборону «ЛГБТ-пропаганди» в інтернеті, ЗМІ, літературі, кіно та рекламі. За порушення закону передбачені штрафи та загрожує видворення з росії. Маніпулюючи поняттям «сімейні цінності», імперія таким чином маскує своє чергове порушення прав людини, на яких тримається уся їхня диктаторська система. І дуже шкода, що деякі люди та релігійні діячі в Україні й досі не хочуть бачити і розуміти небезпеку та загрозу таких наративів для утвердження демократії в нашому суспільстві.
Натомість Естонія першою із пострадянських країн легалізувала 20 липня цього року одностатеві шлюби. Закон набуде чинності 2024 року. У Латвії ЛГБТІК-пари можуть укладати цивільні партнерства через адміністративний суд. У Литві законопроєкт про цивільні партнерства лише розглядають. Україна, прагнучи доєднатися до євроспільноти, має зараз можливість продемонструвати, що вона дбає про рівноправ’я своїх громадян та громадянок, поділяючи демократичні цінності, а не повторює безглузді наративи свого агресивного сусіда. Тому заклики багатотисячної ЛГБТІК-спільноти України прийняти закон про реєстровані партнерства, який не зачіпає нічиїх моральних цінностей, але дає право одностатевим парам бути хоч якось захищеними державою, повинен бути почутим в парламенті демократичної країни.
Матеріал підготовлено за сприяння Волинського прес-клубу
Ілюстрації спільноти LGBT Military.
* ЛГБТІК – лесбійки, геї, бісексуали, транс-, інтерсекс– та квір-люди.
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
Мітки: законопроєкт 9103, ЛГБТІК
13351