Моя прабабуся, царство їй небесне, любила казати: «Не дай, Боже, з діда пана», маючи на увазі під словом «дід» примітивну посередність без жодних благородних ознак. Історія має чимало прикладів, чим закінчується ситуація, коли до влади приходить ось такий «дід» або ж коли він несподівано ставав багатієм. І фінал, як правило, плачевний: спершу для всіх, а потім і для самого «діда».
Український тлумачний словник дає наступне визначення слову «шляхетний»: той, що відзначається високими моральними якостями; який отримав добре виховання; благородний. Шляхетність — це висока моральність, самовідданість і чесність, вона пов’язана з поняттями «честь» та «почуття власної гідності».
Українська інтелігенція, яку нещадно винищували в радянські часи, вважала шляхетність своєю головною рисою. Але багаторічні переслідування, концтабори і публічне знецінення зробили свою чорну справу: в українському суспільстві шляхетність почала вироджуватись. Шалька терезів різко перехилилася у бік підлості, корисливості й брехні. Бо тільки так можна було вижити і вистояти.
Шляхетними не народжуються. Висока мораль, життєві принципи й цінності формуються в людини упродовж життя, насамперед – із виховання батьків, відповідного культурного та освітнього середовища, літератури та спілкування з носіями духовних цінностей. І якщо відповідну атмосферу в сім’ї ще сяк-так створити можна, то за межами дому належне середовище мала би створювати держава. Особливо та, яка пережила не одне століття поневолень і репресій свого народу. Яка здобула незалежність кров’ю мільйонів своїх шляхетних дітей.
30 років незалежності – це той період, коли можемо адекватно оцінити, а чи справді ми стали незалежними. Це час, коли сформувалося перше доросле покоління громадян, народжених після Союзу, вже під синьо-жовтим прапором. Що маємо?
– Постійні дискусії навколо статусу російської мови в державі, поширення поняття «російськомовний українець». Тут навіть коментувати вже немає що;
– засилля російськомовних ЗМІ, інтернет-магазинів, кінофільмів та літератури;
– мізерна, а то й повна відсутність підтримки заходів щодо популяризації української мови, культури, традицій, натомість – блогерські забави у день пам’яті жертв Голодомору;
– відсутність покарання для державних службовців, які під час виконання своїх обов’язків не використовують державної мови. Та що й казати, якщо перші особи держави розмовляють суржиком, сміючись, бо «какая разніца».
За всі 30 років влада нашої країни взагалі не проводила роботи щодо українізації Криму та східних областей. Особливо територій, де споконвіку проживали шляхетні українські родини, знищені голодомором. Там, де у порожні хати потому заселили звезених з Росії злочинців і покидьків. Ніхто й ніколи не змушував їх вчити українську, не вчив любити державу, її історію й культуру. Ба більше! Підлаштовувались під «місцевий електорат» на виборах, аби тільки прийти до влади.
Ніколи не забуду напису на стіні в центрі Донецька ще задовго до нинішньої війни: «Донецку Киев – не указ!». Як демонстративно місцеві журналісти залишили прес-клуб, дізнавшись, що до них у гості приїхали колеги із західних областей. Як довго «штокала» продавщиця в кіоску, вдаючи, що не розуміє мого замовлення про каву.
Але Бог з ним, зі сходом, де сьогодні наші бійці ціною життя борються з багаторічними наслідками керування нашої «незалежної» влади. Тут, у тихому, мирному і справді українському західному регіоні, маємо не менш плачевні наслідки знецінення шляхетності як ознаки моралі. Підлість, корисливість і брехня стали синонімами успіху і влади. Чим брехливіший політик – тим вищі у нього шанси перемогти на виборах. Чим корисливіший – тим успішніший. Як сказав мені якось один селянин: «Буду голосувати за N. Бо він сам краде і нам дасть вкрасти». Граблі, які регулярно б’ють по лобі, стали невід’ємним атрибутом суспільства. Бо знову й знову обирають «дідів» на «пана» і потім так щиро дивуються, що він і далі поводиться, як «дід», а не «пан». Більше того, купуються на псевдошляхетність, помилково вважаючи благородним того, хто одягнув вишиванку і кричить про свій патріотизм, прикриваючи ним власне нечесне збагачення.
Українську шляхетність, яка єдина може врятувати наше суспільство від пробивання чергового дна і розвернути на правильну дорогу, неможливо купити чи навчити на курсах. Держава, якою керують нешляхетні чиновники, також не створить для цього умов. І не виділить коштів, бо кишень багато і на культуру знову не вистачить. Тільки ми самі, вивчаючи нашу славетну історію і культуру, залишені нам у спадок твори української інтелігенції, включивши, зрештою, мозок і логіку, зможемо потроху відновити в собі ці моральні чесноти і навчити цьому своїх дітей. І тільки тоді ми зможемо чесно говорити про відродження української могутньої нації, коли «діда» не обиратимуть «паном», бо «нешляхетний» стане синонімом «недостойного влади».
Джерело: Тижневик "Номер один"
3690