Традиція нагороджувати годинником як високою відзнакою зародилася в Радянському Союзі. У ті часи військовослужбовець, який отримував «Командирський» годинник, вважався справжнім патріотом і героєм, тому така нагорода була почеснішою, ніж медаль чи орден. Купити оригінальний нагородний годинник було практично неможливо, бо випуск був лімітованим і строго контролювався, а нагороджені герої страшенно ними пишалися і берегли.
На початку 90-х років оригінальний годинник «Командирський» коштував на «чорному» ринку більше шести тисяч доларів. І це ще раз доводить як цінність, так і лімітованість нагороди. Однак згодом традиція почала відходити у минуле, разом із Союзом та його менталітетом.
Вже зараз нагородження годинником не є чимось надзвичайним. Щось на кшталт диплома в рамочці чи букетика квітів. Все частіше самі чиновники воліють лише десь-колись придбати пару штук біль-менш пристойної моделі для окремих випадків. Наприклад, з-поміж західних областей України Чернівецька ОДА придбала торік 35 годинників (по 936-1350 гривень), Рівненська ОДА – 106 наручних прикрас (по 1328-1440 грн.), а цього року взагалі не оголошували такої закупівлі. 30 годинників придбала цього року Хмельницька міська рада, а Івано-Франківська облрада купила хоча б дорожчі відзнаки – по 2340 гривень за штуку. На Волині та Закарпатті ми взагалі не знайшли таких закупівель за останні роки, не купувала годинники і Тернопільська ОДА.
Але ніяк не можуть відмовитися від радянської традиції лише дві області – Львівська і особливо Тернопільська.
Львівська облрада за останніх 4 роки купила 270 годинників, а ЛОДА – 245 штук. В той же час Тернопільська обласна рада тільки цього року придбала 70 годинників по 1400 гривень.
Однак усім їм, разом узятим, далеко й далеко до масового нагородження дешевими годинниками, яке практикує Тернопільська міська рада. Тільки за 2018-2021 рік з бюджету громади на цей непотріб було витрачено понад 338 тисяч гривень, за які куплено 640 (!) дешевих годинників вартістю від 431 до 563 гривні за штуку (з ПДВ).
Кого і за які заслуги так масово нагороджує влада міста? Сумнівно, що справжніх патріотів та активістів чи воїнів АТО. Швидше за все – лояльних чи наближених осіб. Але чому ж тоді таким дешевим непотрібом? Як довго прослужить його власнику годинник ціною в 400 гривень? І чи має він за таку вартість хоч якийсь пристойний вигляд, щоб його не соромно було одягнути між люди чи передати у спадок дітям?..
Особисто в мене є два годинники з відзнакою. Один із них я бережу вже багато років і пишаюся ним як заслуженою нагородою. Його вручив мені тодішній керівник обласного СБУ після тривалої співпраці з цією службою, коли як журналіст готувала цілу серію публікацій про унікальних людей, які там працювали. Годинник досі нагадує мені про кожного, з ким тоді зустрічалася і хто в міру дозволеного розкрив мені таємниці свого життя.
А інший для мене не вартує нічого. Бо отримала його від міської ради в порядку масового нагородження усіх журналістів до професійного свята. І, чесно кажучи, навіть не пам’ятаю, де він зараз, оскільки ніколи ним особливо не переймалася…
Отож, я не проти годинника як відзнаки. Дороговартісного, який прикрашатиме руку того справжнього героя, який удостоїться честі його отримати. Щоб ним можна було пишатися як есклюзивом, як дійсно заслуженою нагородою. І я проти масової закупки дешевого ширпотребу для показухи і гарної картинки в медіа.
Я не проти, коли чиновники кричать про курс на Європу і національну ідею. І мене нудить, коли при цьому вони трепетно бережуть радянські кабінетні традиції.
338 тисяч гривень на дешевий непотріб – це чийсь не відремонтований двір. Або непоганий дитячий майданчик. Це допомога не одній хворій дитині, чиї батьки благають про допомогу в соцмережах. Зрештою, в цілій громаді знайдеться чимало дір, які можна було би залатати, зекономивши на наручних годинниках, букетах квітів та інших елементах владної показухи. Але радянські традиції, схоже, невмирущі. Ось тільки із серпа та молота на кумачі вони просто перевдягнулися у вишиванку і проєвропейські гасла.
Тетяна Вербицька, шеф-редактор «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
4139