Три роки тому, захищаючи Донецький аеропорт, загинув Володимир Трух
Володимир Трух народився 14 липня 1992 року в селі Жабинці Гусятинського району. У цьому прекрасному селі пройшли його дитячі та юнацькі роки. Навчався у місцевій школі, а потім – у Тернопільському економічному університеті. У 2010-11 роках проходив військову службу в окремому аеромобільному десантному полку м. Львова.
Завжди, не дивлячись на життєві обставини, був веселим, радісним, товариським хлопцем. Усмішка ніколи не сходила з його обличчя. Своїми діями підбадьорював інших. Дуже любив працювати. Тому в пам’яті односельчан залишився добрим, вихованим, ввічливим, працьовитим юнаком.
Мріяв Володя створити сім’ю. Уже влітку 2015 року мав поєднати свою долю з односельчанкою Світланою.
Коли в країні почалася Революція гідності, Володя без вагань кинувся туди. Чотири рази перебував на столичному Майдані у найнебезпечніших місцях. Завжди був першим. У той час його найулюбленішим висловом було: «Хто, як не ми!». Виносив поранених, ішов у наступ на озброєних «беркутівців». Після Майдану мріяв жити в новій Україні.
Коли почалася війна на сході, Володя перебував на роботі в Тернополі. Одержавши повістку з військкомату, зразу ж погодився йти захищати державу. І вже 30 серпня 2014 року був у Яворові, де проходив підготовку у 80-тій аеромобільній бригаді.
9 листопада 2014 року Володю Труха відправили на схід у м. Дружківку в підрозділ гаубичної батареї. Пізніше його перевели на передову неподалік с. Піски водієм МТЛБ. Багатьом пораненим Володя врятував життя. Його друзі-«кіборги» розповідають, що Трух 4 кілометри ніс на своїх плечах з поля бою пораненого бійця з Кіровоградщини. Володя перебував в аеропорту в той час, коли ворог вів найзапекліші бої. Мабуть, йому було важко, але він завжди підбадьорював інших бійців, рідних. Мамі говорив, що не допустить, аби москаль плюндрував рідну землю, що обов’язково повернеться і вони будуть жити «по-іншому», а вона, мама, не буде так важко працювати, бо він зрозумів ціну життя.
Але не так сталося, як мріяв хлопець. Увечері 16 січня в Донецькому аеропорту Володі відірвало руку й ногу. Хлопці, як могли, зупиняли кровотечу. Володя поводився мужньо, вірив, що його відправлять у безпечне місце і він буде жити. Весь час молився, прийняв Святе Причастя і.. знепритомнів та відійшов у Вічність.
А в той час, коли у його рідному селі люди 18 січня зібралися на Святу Літургію, на освячення води, село сколихнула страшна звістка, чорним крилом впала на голову матері та батька, які не могли в це повірити, але серце відчувало біду. Володя помер від великої втрати крові.
22 січня 2015 року Володю Труха з великими почестями поховали на сільському цвинтарі у Жабинцях.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Володимир Трух посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вічна слава Герою! Світла і вічна пам’ять!
Спогади
В душі – печаль, а в серці – спомин
Три роки минуло з того дня, коли страшна прийшла у нашу родину, хоча… все ще не вірилось, що це правда… Зразу не усвідомила, що щось змінилося в моєму житті назавжди, щось зламалось у свідомості матусі, тата, бабусі, брата, усіх нас.
Когось стало дуже не вистачати – мого дорогого братика Володі – веселуна, жартівника, правдолюбця, патріота, який загинув на холодній донецькій землі у січні 2015 року, ставши грудьми на захист нас із вами, нашого майбутнього. Ми горді за нашого Героя – знаємо, що по-іншому він не міг. Таким уже народився. Болить і болить, не гоїться рана у наших серцях, але життя триває. Підростають племінники, які знали Володю, і ті, народження яких він уже не бачив. Питають маму: «Де наш Володя?» А у відповідь – плач і німе мовчання. Додається сивини моїм рідненьким. Та ми стараємось підтримувати одне одного, розраджувати, знайти ліки від невимовного болю. Завжди гуртуємось разом, плачемо, згадуємо і намагаємось жити – жити без Володі, жити так, щоби наш захисник радів за нас там, у кращому світі. Він так хотів полегшити життя мамі, татові, бабусі, дати спочинок їхнім натрудженим рукам, привести невістку в дім. Не судилося, не збулося… Хоча наречена Світлана ділить свій біль з нашим, навідується до батьків, спілкується з нами всіма. Напевно, самій людині дуже важко справитися з болем непоправної втрати, і дуже значимо й важливо, коли є його з ким розділити. Ні, він не стає від цього меншим, просто легше його переносити.
Вчимося жити без Володі, хоч у вухах досі лунає його голос, його сміх, його пісні. Залишається незайнятим місце за столом на Святвечір і Різдво, на Великдень і Покрову, у його день народження. Потрібно змиритись і відпустити. Та навчив би хто, як це зробити….
Ось герой наших днів Володимир Трух. Воїн. Один із тисяч учасників АТО. Маленька людина у великій війні. Призваний до війська. Ніс службу. Захищав Донецький аеропорт – невеличку частинку нашої української землі. Виконував накази. Стояв на шляху ворогам. Ризикуючи життям, рятував побратимів. Він із тих, кого називали «кіборгами». Жорстокі вороги так охрестили наших захисників за їхню нелюдську живучість та впертість, відчайдушність та несамовитість. Надлюди, люди-роботи – так супротивники пояснювали неочікуваний і неймовірний опір наших хлопців. А вони достойно захищали рідну землю.
13333