Щоразу, відвідуючи сторінки соцмереж, кожен може побачити, як серед активних та активних у лапках жителів громад Тернопільщини точаться дискусії щодо того, як працює місцева влада. Цікаво, що практично кожен, хто береться дописувати, знає, як краще що робити. На жаль, праця більшості таких «авторів» обмежується лише невеликими «постами», що не потребує багато часу, але створює видимість сповна виконаного громадянського обов’язку. І якщо «профільтрувати» все, що написано, та відділити, так би мовити, зерно від полови, то стає зрозуміло, що такого роду дописи у своїй більшості несуть мінімум конструктиву і не вказують на обґрунтовані шляхи вирішення тієї чи іншої проблеми. І тому, аби ознайомити жителів із роботою керівництва ще однієї громади Тернопільщини, ми звернулися до Ігоря Георгійовича Лободи – голови Скала-Подільської громади. Про роботу, особисте та власний девіз читайте у нашому ексклюзивному інтерв’ю.
«Пройшов усе – від слюсаря до заступника голови колгоспу»
– Ігорю Георгійовичу, познайомте наших читачів зі своєю біографією. Коли і де народилися, з якої родини походите?
– Народився 1 березня 1963 року в селі Бурдяківці колишнього Борщівського району. Походжу з родини колгоспників. Мама працювала на фермі, а батько залишив нас, коли мені навіть року не було. Вдруге заміж матір не виходила.
– Як проходило дитинство, а згодом і період студентства?
– Дитинство проходило в селі. Оскільки мама працювала на фермі, то привчала мене до роботи на городі. Я не з сім’ї науковців, щоби ви собі розуміли. Закінчив 8 класів Бурдяківської школи. Згодом вступив до Кам’янець-Подільського індустріального технікуму, де здобував спеціальність гірничий технік – маркшейдер. Це фахівець, який виконує службу гірничого підприємства – розрізу, шахти, комбінату. Далі працював у колгоспі. Потім пішов до війська, де відслужив 2 роки. Після армії повернувся в Бурдяківці і продовжив працювати. Пройшов усе – від слюсаря до заступника голови колгоспу. У 2002 році мене вперше вибрали головою Бурдяківської сільської ради. Минулого року став керівником Скала-Подільської громади. До речі, 19 квітня буде 20 років, як я займаю такі керівні посади.
– Хто був ініціатором, щоби Ви стали головою Скала-Подільської громади?
– Не знаю. Люди підтримали, я їм за це дуже вдячний. Взагалі як голова громади докладаю максимум зусиль, щоби щось корисне зробити. Я не роблю це для себе, оскільки, можливо, мені й того вже не потрібно, бо роки беруть своє. Але роблю для того, щоби хоч якийсь після себе залишити слід.
– Якими були емоції, коли Вас обрали очільником громади?
– Це було зовсім без емоцій. Роботу я знав, знаю і буду знати, оскільки пройшов 5 скликань сільського голови. Мені до цього не звикати. Я не пішов на посаду голови громади із вчителя, інженера чи агронома. У мене була величезна практика і досвід.
– Уже пройшов рік, як Ви керуєте громадою. Як можете охарактеризувати цей період? З якими труднощами зіткнулися і чи вдалося їх вирішити?
– Труднощів було багато. Все почалося із сільської ради. Там не було якихось відділів. Тільки голова сільської ради, бухгалтер та секретар. Уже як став головою громади, то з’явився фінвідділ, відділи освіти, молоді й спорту тощо. Стали працювати зовсім інші люди, потрібно було до них звикати. У кожного свій характер. Я не намагався когось розігнати, це ж неправильно, коли керівник приходить і всіх змінює. За цей рік вдало виконали бюджет – на всі 108%. Дещо вдалося зробити, але й запланували багато на 2022 рік. 2021-й був до певної міри перехідним роком, оскільки прийняв громаду в не дуже хорошому стані. На сьогоднішній день ми вже готові відкрити повноцінно ЦНАП, зайти у нормальні кабінети, бо раніше працівники Скала-Подільської громади сиділи в бібліотеці, між книжками доводилося працювати. В одному кабінеті по 5-8 чоловік. Для мене це не робота, а щось незрозуміле.
«Політика – це бруд, нею можуть займатися люди, я так вважаю, з Києва, великих міст»
– Ігорю Георгійовичу, Ви знаєте, що людей найбільше цікавить благоустрій населених пунктів. Що Вам вдалося зробити у цьому напрямку за такий короткий період?
– Не можу сказати, що ми багато зробили за цей час. Намагаємося привчити, розказати людям, як дотримуватися порядків. Згадаймо смітники, які нелегально функціонують. Ми взялися за їхню чистку. Для цього потрібно багато техніки. Почали цей рік із встановлення камер біля смітників у Скалі-Подільській. Минулого зробили таку справу в Бурдяківцях, то тепер там порядок. Люди розуміють, що вже встановлені камери, тому не розкидають сміття, як колись. Усе, що є в громаді, – не моє, а наше спільне. А моє те, що у моїй домівці. До речі, цього року в Скалі-Подільській ми зробили парк, хоча ще не повністю, але вже приємніше дивитися. Садили дерева, робимо скверик, облагороджуємо школу, приводимо до ладу центр селища. Розпочали ці роботи завдяки нашому народному депутату Гевку, який із фінансового боку нам дуже допомагає. Скажу так: ми працюємо разом із владою, з обласною і районною адміністрацією, з обласною і районною радами. Але я в політику не лізу. Голова громади – це господарник, менеджер. Політика – це бруд, нею можуть займатися люди, я так вважаю, з Києва, великих міст. Але на районному рівні політики не повинно бути. Ми мусимо робити все тільки для народу.
– До речі, як у Скала-Подільській громаді з демографічною ситуацією? Скільки всього населення і чи смертність переважає над народжуваністю?
– Я боюся це говорити, але смертність дуже переважає. Особливо зараз коронавірус, однозначно, погіршив ситуацію. У загальному в громаді понад 10 тисяч населення, точно не скажу, оскільки перепису не було. Багато людей зареєстровано, але вони можуть проживати за кордоном чи в іншому місті України. Народ їде туди, де краще. Але я впевнений, що наша держава буде сильна. Інколи навіть виникає думка, що ще до нас будуть їхати на постійне місце проживання.
– Чи є така громада, яка надихає Вас робити щось нове?
– Я не знаю, які громади надихають. Знаєте, коли перші об’єднані громади мали преференції від держави: на кожного жителя давали 1200 грн., далі – 1000 грн., потім – 800 грн., то було цікавіше. Зараз тієї програми, на жаль, немає. Я думаю, що ті громади, які об’єдналися ще в 2015 році, правильно себе повели, вклали ті гроші у свій розвиток, а не забрали їх собі, то й власне мене надихають. Нашій громаді до Тернополя і навіть до районного центру ще далеко. Там зовсім інші питання, фінансування. Але громада тоді існуватиме, коли буде виробництво. Мешканці будуть зайняті роботою, отримуватимуть високі зарплати. Якщо людина приносить додому гроші, може дітям подарунки купити, комунальні платежі заплатити, біля будинку чи квартири щось зробити, то це найголовніше. А громади, які створені, але не мають підґрунтя для оподаткування, то це не громад. Повторюся, якщо є виробництво, працюють заводи, великий і малий бізнес, то громада розвивається. Малий бізнес просто для підтримки, але ось великий – це вже краще. Повинні ж заходити інвестори.
«Якщо інвесторів добрих немає, то і бюджету хорошого не буде»
– А Ваша громада співпрацює з інвесторами?
– Звичайно. Це ТОВ «Бурдяківський спецкар’єр», який є найголовнішим наповнювачем бюджету. Ну і ще одне німецьке підприємство. Крім того, нам допомагають фермери. Неабияку підтримку отримуємо від «Агрокомпанії 2004», «Дзвін» тощо. Ми добре розуміємо, якщо інвесторів добрих немає, то і бюджету хорошого не буде. Але коли буде будівництво, виробництво сільськогосподарської продукції, цінова економіка, тоді й у нас все вийде.
– Як розвивається культурне і спортивне життя громади?
– Культура розвивається не так вже й сильно. Але скажу, що вона у нас і не занепадає. Маємо хороші колективи в Бурдяківцях, Ниврі, Іванківцях. Там співають люди не лише старшого віку, а й молодшого. Багато дітей, які навчаються у ВНЗ. Спортивне життя в громаді також є. Хотілось би, щоб воно було кращим. У нас немає футбольного поля зі штучним покриттям. За рік ми його не могли зробити. Цього року вже виділили землю, є проєкти, аби зробити 3-4 таких поля. За 2021 рік завдяки місцевому бюджету і спонсорській допомозі в Скалі-Подільській ми зробили спортзал. Затратили близько 150 тис. гривень. Зробили вбиральні, душові, туалети в Бурдяківській школі та опорній школі Скали-Подільської. Минулого року проводили турнір із вільної боротьби на призи селищного голови. Організовуємо військово-патріотичну гру «Джура». Звичайно, що грошей не вистачає. Але так завжди. Є справи, які можна зробити і без грошей.
– А як впливає на Вашу роботу ситуація з коронавірусом?
– З цим проблеми. Школи нам легше перевести на дистанційне навчання, а садочки – важче. Ми проводимо роз’яснювальні роботи серед людей старшого й молодшого віку. Коронавірус дуже послабив малий і великий бізнес. Коли людина хворіє, то вона на роботу не ходить, менший заробіток. Після свят хвороба пішла вгору. Із 24 січня на карантині. У школах дистанційне навчання, а садочки поки що працюватимуть.
– Чи бувало таке, що Ви хотіли піти з цієї роботи, оскільки виникало багато проблем, для вирішення яких потрібно багато часу?
– Ой, проблем достатньо. Якщо бути слабким, то можна з цієї роботи йти. Але ми сильні, ми – українці. Я знав, на що йду. Звісно, є труднощі. З будь-якої проблеми треба виходити з честю.
– На сьогоднішній день у житті Ви досягнули того, чого хотіли?
– Ще не все. У сільській раді, де я працював, досягнув того, що намітив. А тут ще ні.
«Головне, що у нас є діти, внучки, хоч вони далеко, але ми всі разом спілкуємося кожного вечора»
– Розкажіть трішки про свою сім’ю.
– Маю дружину звати Лариса. Вона працює вчителькою початкових класів. Також закінчила Кам’янець-Подільський інститут. Маю 2-х доньок. Старша вже понад 15 років проживає в Америці. Там вийшла заміж, має донечку. Молодша працює в Борщеві лікарем-гінекологом. У неї також є дітки.
– Чи пам’ятаєте, як познайомилися з дружиною?
– Звичайно. Молоді студенти приїхали на навчання. Вона також вчилася у Кам’янці-Подільському. Ми одружилися в 1985 році. Разом прожили все життя, зараз дуже щасливі. Купили квартиру, де проживаємо. Маємо город, працюємо, господарюємо.
– Ваша дружина – це та ідеальна жінка, яку Ви шукали протягом свого життя?
– Однозначно, так!
– А чим вона така особлива, чим запала в душу?
– Напевно, дуже полюбив її. За роки, прожиті разом, ми завжди одне одного підтримуємо. Якщо якісь проблеми, то знову ж таки тільки підтримка. Головне, що у нас є діти, внучки, хоч вони далеко, але ми всі разом, спілкуємося кожного вечора. Приходжу з роботи, якщо не поговорив з ними, то запитую все у дружини. Внучці буде вже чотири з половиною рочки. Останній раз бачив її у 2018-му. На той час їй було всього 9 місяців.
– А чи є у Вашій сім’ї традиції?
– Ми завжди вітаємо одне одного з днем народження. А найголовніші свята в нашій родині – це Різдво та Великдень. Завжди відзначаємо їх разом. Такі великі празники потрібно зустрічати в сімейному колі. Люблю, коли сідаємо за святковий стіл під час Святвечора, ніколи цим традиціям не зраджуємо.
– Ви згадали за день народження. Чи часто робите дружині подарунки?
– Матеріальних подарунків не люблю дарувати. Гадаю, що це не цікаво, не дуже доречно, але є квіти, святковий стіл, є слова, а подарунки – це таке… Можливо, у молодості робив їх частіше, але зараз найкраще – це теплі слова, які об’єднують родину. У мене є ще мама. Дякувати Богу, що сама ще рухається, дає собі раду. Думаю, коли ми всі разом, живі, здорові – це і є той найкращий подарунок.
– А як Вам вдається поєднувати роботу і сім’ю?
– Знаєте, колись мені директор одного підприємства Василь Степанович Градовий казав: «Ти – модератор, бо відданий більше роботі, ніж сім’ї». Звичайно, коли є вільний час, я намагаюся провести його вдома. Але дуже багато сил і часу вклав у свою роботу і зараз не можу від неї відірватися. Навіть під час свят, у неділю завжди на роботі. Тоді дружина вдома. Інколи зі мною ходить на свята, разом відвідуємо різні заходи, але все ж таки робота забирає багато часу.
– Чи часто дружина готує Ваші улюблені страви?
– Дружина мені готує все. Та й у мене всі улюблені страви. Я їм усе, ніколи не кажу, що чогось не буду. Так сталося, що я вже понад 25 років не вживаю алкоголю, тому, можливо, коли застілля, то є деякі в цьому плані нюанси. А щодо їжі, то люблю все, особливо те, що готує дружина. Обожнюю вареники, наш український борщ, домашню сметану, сало, хто може від такого задоволення відмовитися (сміється, – авт.)?
«Навіть в армії не пропускав можливості побити м’яча»
– А які у Вас захоплення попри роботу?
– Я кандидат у майстри спорту. Виступав за область. У молодості понад 20 років відіграв у футбол. Навіть в армії не пропускав можливості побити м’яча. Грав, коли організовували чемпіонати району, області. Можна сказати, що футбол – це моє найбільше захоплення. На даний час спорт не покидаю, коли маю можливість та час, стараюся займатися. Навіть поділюся з вами своїми думками, що спорт, футбол мають розвиватися в кожному районі, містечку. І навіть якщо є футбольна команда, то складатися вона має з місцевих учасників, тоді це буде популяризуватися, процвітати. На даний час у нас футбольної команди, на жаль, немає. Є хороші футболісти, але хочеться, щоби всі мали бажання щось робити разом. Люди роз’їжджаються, і це також велика проблема, хоча є стадіон, є можливість, але…
– Яка Ваша улюблена футбольна команда?
– Була, є і залишиться київське «Динамо». Я знав усіх футболістів, читав про них, спостерігав. На мою думку, це команда всіх часів. Тут зібрана когорта професіоналів. Вболіваю за них і постійно слідкую за новинами про цей колектив.
– Чи любите читати?
– Відверто кажучи, книг не читаю, але газети і соціальні мережі читаю, цікавлюся. Стараюся бути обізнаним, знати, про що говорять люди, де і що відбувається. Раніше читав більше, а зараз усе заполонила соціальна павутина, та й часу бракує, чесно кажучи. В інтернеті багато чого пишуть, стараюся фільтрувати інформацію, перевіряти її, чомусь вірити, а чомусь – ні.
– А яким авто Ви користуєтесь?
– У мене є службовий та власний автомобілі. Службовим не користуюся принципово, використовую особистий «Nissan».
– Ви – віруюча людина?
– Так. Часто відвідую греко-католицьку церкву. У нас дві церкви, в одній із них цього року відбулася реконструкція, було вкладено багато коштів. І кожного року на храмовий празник я даю певні кошти і вважаю це нормальною ще однією традицією. Бог у нас один, і вчить він нас об’єднанню й миру, тому думаю, що в скорому часі ми всі об’єднаємося.
– Чи є у Вас девіз, яким послуговуєтесь усе своє життя?
– Важке запитання, бо їх багато. Я би сказав про пріоритети, адже, що би хто не казав, на першому місці має бути сім’я, діти, онуки, а робота – це вимога до себе. Якщо я щось задумав, то маю це зробити сьогодні або у найближчий час. Розумію, якщо відмовитися лише один раз від свого слова чи обіцянки, наступного разу, щоби це виправити, в тебе може й не бути…
Джерело: Тижневик "Номер один"
13346