Пригадую, у дитинстві я дуже пишалася, коли мама казала мені: “Ти вже велика”. Також я злилася і вередувала, коли в мене щось не виходило. Я знала, мама буде мною незадоволена. Можливо, навіть розсердиться й обов’язково скаже: “Ну ось. Ти, виявляється, сама нічого не вмієш робити. Пора би тобі ставати самостійною.”
Мені не подобалось гратися з іншими дітьми, та й їм зі мною, якщо до кінця бути відвертою, також. Я сиділа вдома і читала книжки. Нічого не просила у батьків – ні іграшок, ні морозива, ні простих дитячих розваг. Я дуже хотіла якнайшвидше стати дорослою, розумною і самостійною, щоб у всьому допомагати мамі. А ще – щоби вона була задоволена мною, а можливо, навіть і пишалася. З часом мені це вдалося, я стала дорослою. Але інколи, згадуючи дитинство, думаю, що мама не зовсім мала рацію. Та дитина, яка досі живе в мені, і тепер боїться попросити морозива. У себе самої, в чоловіка, в життя…”
Ці гіркі слова я почула одного разу від своєї дуже близької подруги. Людини рішучої і серйозної, відповідальної і такої, котра не боїться проблем, але абсолютно не вміє насолоджуватися життям. Ця сумна історія чужого життя дуже точно описує прояви батьківської директиви “не будь дитиною”.
Директива – це прихований, непрямий наказ, неявно сформульований словами або діями батьків, за невиконання якого дитину буде покарано. Не явно – прочуханом чи запотиличником, мовчазним шантажем чи лайкою, а побічно – власним почуттям провини перед батьками, які нав’язали цю директиву. Причому справжніх причин своєї провини дитина (а часто і дорослий, адже ми так само впливаємо одне на одного через директиви) не може усвідомити без сторонньої допомоги, бо саме неусвідомлено виконуючи директиви, вона відчуває себе “хорошою”, “прийнятою”, “доброю”.
Людина, яка почула від батьків наказ “не будь дитиною”, у дитинстві намагається “підрости”, так і не побувши в достатній мірі дитиною, не награвшись і не надурівшись. А ставши дорослою, не може навчитися повноцінно відпочивати і розслаблятися, отримувати задоволення від життя, оскільки почуває провину за свої дитячі бажання та потреби.
До всього іншого в такої людини стоїть жорсткий бар’єр у спілкуванні з дітьми. Своїми або чужими, не важливо. Розділяти з ними інтереси і жити з ними одним життям вона не вміє. Їй простіше залучати дитину до свого дорослого життя, передаючи їй у спадок власну директиву “не будь дитиною”: “Що ти поводишся, як маленький”, “Ти вже велика, щоби так поводитись”, “Ти моя єдина опора”… Мимоволі ця людина описує дитині стан “дорослості” як щось дуже хороше, а стан “дитячості” – як те, чого потрібно уникати та боятися.
Що ж робити, виявивши в себе подібну директиву?
Дозвольте собі найзаповітніші дитячі бажання. Саме дитячі! Пригадуєте, як колись несамовито хотілося морозива? Чи м’якої іграшки, того ведмедика чи слоника, якого батьки постійно відмовлялися купити? Потіште себе різною смакотою, фруктами та цукерками. Покажіть чоловікові язика, якщо він скаже, що ви зійшли з глузду! Дозвольте собі це зараз! І не важливо, скільки вам років, ваша Внутрішня Дитина, як і тоді, в дитинстві, потребує вашої уваги й турботи.
Наталія Гаєвська, сімейний психолог, кандидат психологічних наук
Джерело: Тижневик "Номер один"
9539