Скандал у школі міста Сміла прогримів на всю Україну. Мама одного з учнів, добровільно виконуючи ремонтні роботи в класі, впала і зламала хребет. Із негайно потрібних 70 тисяч на медичну допомогу школа спромоглася виділити лише 500 гривень. У сім’ї – двоє дітей, а попереду ще тривала реабілітація і шалені витрати.
Що цікаво, у відповідь на обурливі висловлювання на адресу школи в соцмережах постраждала просила нікого не звинувачувати. Адже юридично ремонт у класі, де навчається її дитина, жінку ніхто робити не зобов’язував. Як і ніхто не гарантував їй безпеку чи компенсацію при травмі. Як то кажуть, сама винна, сама і рятуйся.
Цей випадок оголив усю безглуздість і застарілість масового явища залучення батьків до вирішення проблем школи. Уже, здавалося б, і реформа децентралізації відбулася, і коштів у місцевих бюджетах вистачає навіть на триповерхові вілли чиновникам і їхнім правнукам, але й досі батьки тягають у садок чи школу гроші на килимки, штори, туалетний папір і – ремонти. Чому так?
Почнемо з того, що переважна більшість батьків досі сприймає школу як руїну 90-х. Жодна інформація про те, що заклади освіти – це комунальна власність і забезпечуватися вони повинні з місцевих бюджетів (які сьогодні зовсім не бідні), ніяк не вкладається їм у голову, де засіло одне-єдине: це все для наших дітей!
Друге. Попри незаконність батьківських комітетів і їхніх рішень, особливо щодо обов’язкової здачі коштів, вони й досі комфортно існують чи не в кожній школі або садку. Непоодинокі випадки, коли мамі, яка не готова здавати гроші на черговий ремонт чи килимок, організовують справжню травлю з вимаганням. І майже ніхто не ризикує при цьому написати заяву в поліцію. «Ви що, потім мою дитину там геть заклюють!» – смиренно каже мама і передає в клас чергову суму.
Третє. Абсолютно незрозуміла позиція керівників тих шкіл чи садочків, які звертаються до батьків з проханням допомогти у вирішенні тих чи інших потреб навчального процесу. Чи писали вони перед тим заяви до органу місцевого самоврядування з вимогою виділити потрібні кошти? А при відмові – у МОН? Чи готові вони юридично укласти договір із батьками про фінансування чи проведення ремонтних робіт із зазначенням усіх сум, переліку робіт, призначенням відповідального за техніку безпеки і залученням страхової компанії з договором від нещасного випадку? І чи готове керівництво нести відповідальність за те, що сторонні особи (тобто батьки) здійснюють якісь роботи в закладі освіти без дозвільних документів і потрібних навиків? Адже школа чи садок – це не власна квартира директора, а комунальна власність.
Але батьки воліють платити, ремонтувати і – мовчати. Мовчати доти, поки, не дай Боже, не станеться щось подібне, як у Смілій. І тільки тому, що страх, аби їхня відмова не позначилася на дитині та її успіхах у школі, переважає здоровий глузд.
Кожен керівник закладу перед тим, як звертатися до батьків за допомогою, повинен бути готовим відповісти їм на запитання: що він особисто зробив для того, аби ввірений йому заклад був забезпечений усім необхідним? А також усвідомлювати, що його завдання – не утримувати школу чи садок за рахунок батьків, а вчасно подавати заяви на фінансування й ефективно освоювати виділені бюджетні кошти.
Кожен батько чи мама повинні розуміти, що їхній фінансовий вклад в освітній заклад – виключно добровільний, а вимагання, шантаж і булінг дитини – це кримінальні злочини, про які можна і треба повідомляти правоохоронні органи.
І якщо комусь після випадку у Смілій ще прийде в голову самому взятися за ремонт класу чи групи, то порахуйте наперед, чи ваша сім’я потягне лікування наслідків можливого нещасного випадку. Бо зі своєю бідою ви залишитесь наодинці…
Джерело: Тижневик "Номер один"
18141