У цій неймовірній жінці гармонійно переплітаються і доповнюють одна одну велика кількість якостей. Це і доброта, і жага до нових знань, всеохоплююча любов до близьких, захоплення творчістю. Вікторія Шараськіна – турботлива мати, талановита актриса місцевого драмтеатру, чемпіонка України з плавання, депутат у місцевій раді та волонтер. В ексклюзивній розмові з нашими журналістами вона розповіла про раптове рішення, що змінило її життя, чотири вищих освіти, материнство і те, як воно бути в політиці.
«Усе життя мріяла стати… тренером із плавання»
– Кожен з нас із дитинства має мрію, яка стосується майбутньої професії. Ваше бажання стати актрисою родом із дитинства чи, можливо, прийшло до Вас уже в більш зрілому віці?
– Це було абсолютно раптовим рішенням. Справа в тому, що головне у цьому житті – вміти слухати себе та своє серце. Шкода, що цього не навчають у дитинстві, натомість ми слухаємо батьків, друзів, соціум, який нав’язує свою думку. Взагалі все життя мріяла стати… тренером із плавання. У мене були хороші результати, навіть готувалася до Олімпіади… Я саме закінчувала 10 клас. І от приходить моя мамуся з роботи і каже: «Віточко, ти знаєш, оголосили ще один набір на театральний факультет». І я сказала: «Хочу!» Як зараз пам’ятаю, що це була п’ятниця, а в суботу останній день прийому документів, бо в понеділок уже починалися вступні іспити. Відразу побігла в школу до класної керівнички і кажу, що поступаю на акторський. Вона дуже здивувалася, адже знала, що планую стати тренером із плавання, це була на той час моя мрія. Ще в 3-му класі писала твір про свою місію і там вказала, що хочу всіх людей навчити плавати.
А взагалі пригадую, коли мій брат навчався на 3-му курсі театрального, ми з ним стояли на балконі і я палила, хоча й була спортсменкою. Не приховую того, що мала шкідливу звичку, мій син знає про це, молодші доньки – ні… Так-от, стоїмо ми і брат каже мені: «Вікусю, класно було б – ти актриса, я – актор. Ми би робили спільні проекти чи грали разом». Мабуть, тоді було посіяно те зерно. Ця розмова відклалась у пам’яті. Тому нічого не буває просто так, кожне слово, кинуте з любов’ю та глибиною, може прорости.
«Коли дізналася, що вступила на театральний, мене поглинуло відчуття нереального щастя»
– Виходить, що на підготовку у Вас було дуже мало часу, а конкурс на театральний завжди високий. Чи не було боязко, що не поступите?
– Дійсно, конкурс був шалений. Мала сцена театру була зайнята бажаючими вступити, і в коридорі, і на вулиці стояли. Я не боялася, адже знала, якщо не вступлю, то повернуся до школи. Хоча у мене було шалене бажання вступити!
– Як відбувався конкурсний відбір?
– Тоді іспит складався із трьох турів. Після проходження першого вже включився спортивний інтерес. Мені поталанило в тому, що довелося читати байку, гумореску та монолог. Ці твори я вивчала на уроках української літератури в 9 класі. В другому турі все пройшло також, на диво, легко, адже потрібно було показати хореографію та заспівати. Із танцем проблем не виникло, напередодні у школі проводили конкурс краси, тоді я здобула титул «Міс глядацьких симпатій», відповідно танець був готовий, та ще й з елементами акробатики, адже я ще займалась гімнастикою. Між іншим, мені і сьогодні не проблема сісти на шпагат, зробити місток чи колесо. Для вокального відбору обрала пісню «Ніч яка місячна», співала її у до мінорі, це альт. Так як викликали за алфавітом, а моє прізвище Шараськіна, то у вокальний кабінет потрапила аж під вечір, уже трохи втомлена. І ось виконую пісню і чую від одного із членів екзаменаційної комісії: «Ох, який альт!» І тоді Анна Василівна Суворова, концертмейстер, каже: «Вика, а вы можете в ля миноре спеть?» І я почала співати трохи нижче. Це додало мені впевненості, адже розуміла, що багато потенційних абітурієнтів співають сопрано, а альтів мало. У третьому турі необхідно було здати колоквіум з історії театру, до якого була абсолютно неготова. Були, звісно, певні знання зі школи, але коли розгорнули книгу з художниками, серце почало тіпатись, розгубилася. А Михайло Форгель (художній керівник Тернопільського академічного драматичного театру у 1992-2006 роках, – авт.) каже: «Вікторіє, це улюблений художник вашого брата». А я собі думаю: ну звідкіля ж я можу знати його улюбленого художника (сміється, – авт.). Це виявився Сальвадор Далі, я знала про це, але з голови геть вилетіло. Тоді В’ячеслав Хім’як узяв розмову в свої руки і попросив зачитати ще вірша. Так склалося, що це був уривок із поеми «Гайдамаки» Тараса Шевченка. Виявилось, що В’ячеслав Антонович обожнює творчість Шевченка, це додало мені плюса до карми. Коли дізналася, що вступила, мене поглинуло відчуття нереального щастя.
– Як думаєте, Ваш талант від Бога чи, можливо, народилися у творчій родині?
– Мій батько – талановитий художник, а ще чудово грає на гітарі. Натомість мама – берегиня домашнього вогнища. Брати мого батька також малювали.
– Ви також малюєте?
– Я не малюю на відміну від брата. Ще зі школи він малював ручкою та олівцем стилі сюрреалізм. Батько ж мій малював олією, за своє життя оформив багато церков, капличок, писав ікони на замовлення, портрети. На старій квартирі, у сімейному гуртожитку, намалював на всю стіну красивого великого лева у скелях та зелені. Та лев той був дещо агресивний. Пам’ятаю, як маленькою в ночі йшла до туалету, побачила той малюнок і розплакалась. Матуся тоді попросила батька замалювати тварину, а він кількома майстерними мазками з агресивного лева зробив тварину з добрим та глибоким поглядом. На новій квартирі на всю стіну батьковими руками було зображено відому картину, де Ісус стукає у двері. Крім малювання, тато майстерно вирізав картини на дерев’яних поверхнях. Навіть на надгробних плитах умів вибивати портрети. Усі пам’ятники, які стоять на могилах близьких родичів, створені батьковими руками.
«Ми складаємося з води, без неї немає життя»
– На початку нашої розмови Ви згадали про те, що мріяли стати тренером із плавання. Ініціатива займатися цим видом спорту прийшла від батьків чи це було Ваше бажання?
– Так трапилося, що брат займався плаванням, а я ходила на гімнастику. Протягом двох років у мене все вдавалося, але потім зламала руку. В той час мені виповнилося 6 років, поки рука гоїлася – пішла у ріст. А гімнастки повинні бути маленькі, тендітні. Тренер мого брата бачила, яка я непосидюча і швидка, та звернулася з пропозицією до моєї мами, аби та записала мене на плавання. Через місяць занять уже виступала на своїх перших змаганнях, де моїми суперниками були дітки, які рік займалися. Тоді першою подолала відстань 25 метрів і була надзвичайно щаслива. Взагалі дуже люблю воду. Ми складаємося з води, без неї немає життя. Пам’ятаю, як батько казав мені: «Воду потрібно полюбити, якщо ти її полюбиш, то вона полюбить і тебе».
– Наскільки мені відомо, Ваша кар’єра у спортивному плаванні була дуже успішною та перспективною…
– Так, у 1995 році стала призеркою міжнародних змагань у місті Вердоль, що в Німеччині, тоді привезла на Батьківщину 3, 4 та 5 місця з різних видів плавання і дуже цим пишаюся, адже на той момент це було моїм найбільшим досягненням.
– Зараз Ви продовжуєте займатися плаванням?
– У 2017 році зустріла своїх колег по спорту, вони мене тоді запросили займатися знову. Так вийшло, що повернулася у плавання в групі ветеранів. Як виявилось, у цій категорії можуть виступати плавці після досягнення 25-річного віку. Уявляєте, 25 років, а ти вже ветеран (посміхається, – авт.). Тоді проводили змагання, на які запросили багатьох тренерів, плавців з усієї України. Я також виступала і дуже хвилювалася. Адже звикла вигравати і думаю, оце ж мені буде соромно, якщо програю. Тоді я плила 100 метрів комплексом, відірвалася на 25-ти метрах у батерфляї, потім – на спині, а це мій стиль плавання, який найкраще вдається. Був ще брас і кроль. Фінішувала першою, випередивши найближчу конкурентку на півкорпуса, а у плаванні це багато. Була дуже шокована, та перемога повернула мене у 16 років, коли була на піку своєї спортивної кар’єри. Мабуть, так я раділа тільки тоді, коли народжувала дітей. Після того, як знову відчула смак перемоги і зрозуміла, що щось ще можу, почала їздити на змагання. Протягом 2017-2018 років стала кількаразовою чемпіонкою України в класі «Майстер», а у вересні 2017-го у Львові на міжнародному турнірі, де змагалися 7 європейських команд, виборола перше місце і увійшла в 10 кращих плавців України у класі «Майстер».
«Я люблю усі свої ролі, бо вони, як діти, в яких вкладаєш душу»
– Повернемось до Вашої акторської творчості. Мабуть, у кожного актора є улюблена роль?
– Насправді я люблю усі свої ролі, бо вони, як діти, в яких вкладаєш душу. Не буду кривити душею, є такі ролі, які в міру певних обставин не відчула на всі 100. З останніх дуже прикипіла душею до ролі Тарасової долі, яку граю в містичній феєрії «Тарас». Дуже люблю цю роль, адже Тарас Шевченко – це духовний батько нашої нації, грати його долю, щось таке глибинне, те, чого не можна торкнутися, а лише відчути – велика відповідальність. Та попри це люблю усі свої ролі, навіть епізодичні чи в балеті, це допомагає тримати себе у формі.
– Ви справді чудово виглядаєте, дозволю собі запитати, чи полюбляєте калорійну їжу?
– Дозволяю зайві булочки і обожнюю солоденьке, але багато тренуюся (посміхається, – авт.). Я інструктор із йоги, хоча зараз через брак часу не викладаю.
– У своїй творчості пересікалися на одній сцені із братом?
– Звісно! Я навчалася на 4 курсі акторського відділення, а Андрій (рідний брат Вікторії Шараськіної, актор, режисер, кіборг ДАП, – авт.) – на режисурі. Він вирішив поставити виставу на малій сцені нашого драмтеатру за мотивами розповіді «Морфій» Михайла Булгакова. У той час я грала в дипломній випускній роботі головну роль у виставі «Сеньйор з вищого світу» та у брата в постановці. Це було насправді важко, репетиції щодня. У 2005 році брат працював в Ужгородському театрі, він ставив постановку «Калігула» за Альбертом Камю. Я якраз повернулася з-за кордону і Андрій запропонував мені роль Кезонії, а сам, окрім того, що був режисером-постановником, грав Калігулу. Це була феєрична вистава на воді. Після її прем’єри було багато критичних у позитивному сенсі публікацій від епатажних критиків. Уся постановка була незвичною. Сцена залита водою, і ти працюєш босий, бризки під софітами оживають, дим, гра світла. З балкону був неперевершений вигляд. Цю виставу ми грали у Києві та Львові. Вона викликала справжній ажіотаж. У нас була крута та сильна синергія з командою!
«Щоби придбати квартиру, довелося два роки працювати за кордоном»
– Ви згадали про те, що були за кордоном. Це була робоча поїздка?
– Після закінчення навчання я не працювала у театрі. Адже на той момент була з маленьким сином на руках. Розуміла, що потрібно їхати заробляти гроші, адже мій колишній чоловік поїхав за кордон і там залишився. Мені не було на кого розраховувати, нам з Арсенчиком (син Вікторії Шараськіної, – авт.) потрібно було своє житло. Тоді я виконала поставлену мету, хоча витратила на неї два роки, але коли повернулася до Тернополя, то придбала квартиру, в якій мешкаю і донині.
– У Вас троє дітей, між старшим сином та молодшою донькою 13 років різниці. Чи не виникає так званого «конфлікту поколінь» під час виховання?
– Ні. Мій старший син багато часу приділяв вихованню доньок. Якось почула його розмову з друзями. Він сказав: «Я вже знаю, що з тими малявками робити, як переодягнути, їсти зварити, тільки нервує, коли вони плачуть. Коли виросту, то мені стати батьком взагалі не страшно». Син знав, що я йому довіряю. Взагалі з дитинства дітей привчаю до самостійності і відповідальності, бо самостійність передбачає відповідальність. Коли дитина відчуває довіру, то вона в захваті від того, що їй доручено самостійно дійти до школи чи щось зробити.
– Син пішов Вашим шляхом, також обрав акторську кар’єру?
– Ні, хоча у нього й були такі думки. В 11 класі, коли стояло питання, який фах обрати, він вагався між бажанням стати актором та моряком. Тоді я поділилася своїми міркуваннями і тим, що передбачає акторська діяльність. Пояснила, що доцільніше вступати до столичного вишу, бо там більше можливостей. Зйомки в кіно, рекламі, гра в театрі. Загалом розповіла про всі плюси та мінуси професії. Та Арсен все ж таки вирішив стати моряком. У нього любов до води була з дитинства. Син малював кораблі, виготовляв їх із підручних засобів. Ми купували енциклопедії про океан та піратів. Найвищий результат під час здачі ЗНО у нього був з географії. Арсен займався віндсерфінгом, семиразовий чемпіон України, призер кубка Балтики, член двох збірних – юніорської та дорослої. Тоді, коли він став перед вибором, я сказала йому, аби слухав своє серце, бо знаю про трагічні випадки, коли батьки нав’язують свої нереалізовані бажання дітям, таким чином намагаючись реалізуватися самим.
«Із 22 років не палю та не вживаю алкоголю і стверджую, що життя насправді прекрасне і без цього»
– Що для Вас материнство?
– Це дар Божий і досвід, дарований Всевишнім. Бо в сьогоднішній час, знаючи статистику у світі та й, зрештою, у нас в Тернополі, розумію, що завагітніти – це проблема. Безплідність набирає обертів як у жінок, так і у чоловіків. Ще коли я навчалася і здобувала свою другу освіту соціального працівника (їх зараз у мене чотири(!), бачила, які наслідки шкідливого способу життя, рівень гінекологічних захворювань. Перший дар – це завагітніти, другий дар – це виносити дитинку, і третій дар – це народити її здоровою. Бог дав мені трьох діток і якщо дасть ще, то я буду цьому тільки рада. Я за здорове материнство, тому закликаю усіх впливати свідомо на свій спосіб життя. Якщо ми не можемо вплинути на глобальні умови, то є можливість впливати на самого себе. Я сама веду здоровий спосіб із 22 років, не палю і не вживаю алкоголю і стверджую, що життя насправді прекрасне і без цього.
– Ви згадали, що у вас чотири освіти…
– Так, я закінчила акторське відділення, потім навчалася на соціальній роботі. А здобути фах юриста та управлінця мене змусила політика. Адже мені необхідні були фахові знання для того, аби розуміти певні процеси.
– Ви мама, актриса, депутат, спортсменка. Як вдається усе це поєднувати та встигати?
– Усі можливості, які ми маємо, даровані Господом, і їх потрібно використовувати. Якщо одна діяльність не заважає іншій, то чому б і ні.
«У кого шкіра товстіша, тим легше бути депутатом»
– Для тернополян Ви тепер не лише талановита актриса, а й депутат. Чому вирішили балотуватися до місцевої ради?
– Причина одна – війна, яка прийшла і в мою родину. Брат пішов воювати. У той час не було жодної людини, яку б не торкнулися ці жахливі події. Так сталося, що до мене зверталися кілька партій. Тоді я не розуміла чому: чи через те, що брат воює, чи тому, що я постійно на виду як актриса. Але тоді я їм відмовляла, адже були такі, мета яких не зрозуміла, чи ті, що вже були при владі, однак нічого не зробили доброго. Тоді моя близька подруга стала головою осередку політичної партії. У неї не було досвіду, як і у мене, і вона переконала мене в тому, що навіть якщо немає досвіду, але є бажання щось змінити на місці, то потрібно пробувати, адже командою легше.
– Чи важко бути депутатом?
– Дуже важко. У кого шкіра товстіша, тим і легше. Можливо, вона стає товстішою з часом, але творчим людям складно, бо коли шкіра товстіша, то ти менш чутливий у творчості, а без творчості я не можу, вона для мене, як повітря. Політика передбачає командні дії. Шкода, що не вдалося сформувати більшості, хоча роблю те, що можу.
– На Вашому окрузі вже тривалий час іде боротьба людей із забудовником на вулиці Брюкнера. Зі слів місцевих жителів, це незаконне будівництво…
– Я знаю про це, проблем усюди багато, адже мій округ – історична частина міста. На жаль, не можна все відремонтувати. Ось, для прикладу, на вулиці Валовій будинок розколюється на дві частини. Люди звертаються за допомогою, але я не всесильна. Є проблеми на вулиці Богдана Хмельницького, на вулиці Князя Острозького. Так, коштів не виділяють, мені важко сказати чому. Як депутат, я використовую різні інструменти, аби впливати, та на жаль, я не є розподільником коштів.
Добре знаю, що моя задача як депутата – лобіювати питання, вирішення яких вимагає громада. На жаль, не все вдається.
– Нещодавно серед тернополян почали ширитися чутки про те, що на березі Тернопільського ставу планують збудувати спа-комплекс на земельній ділянці, яка де-факто належить до парку. Яке Ваше ставлення до знищення зелених зон та насаджень і великої кількості суперечливих забудов у Тернополі?
– Мені відомо про ці чутки. З цього приводу одним із депутатів міської ради готується проект рішення стосовно заборони. Мабуть, він буде оприлюднений на наступній сесії. Зелені зони, однозначно, треба зберігати та попри це створювати сприятливий клімат для будівельників. Місто повинно розвиватися у ширину, зберігаючи при цьому зелені насадження.
– Чи плануєте Ви повторно балотуватися до міської ради на наступних виборах?
– Мій чоловік категорично проти. Для жінки чоловік – бог, тому остаточне рішення за ним. Але ще є час, я не знаю. Відчуваю і розумію, що потрібна команда, аби діяти більш сміливіше і впливати на глобальні процеси. Я за те, щоби створити таку команду, тим паче маючи досвід і розуміючи процеси. Знаю, де і в яких справах роблять помилки, і розумію, що цьому можна запобігти, якщо на те буде воля і сприятливо складуться обставини.
«Місце для творчості є у всьому, навіть у коханні»
– Ви нещодавно одружилися, з чоловіком Вас поєднав театр?
– Ви знаєте, ми з коханим домовились, що не будемо говорити про особисте. Принаймні не зараз, можливо, років через 50 ми висвітлимо нашу історію (сміється, – авт.) Особисте, сім’я, діти, чоловік – не мають відношення до соціуму. Свого особистого життя та серця я не відкриваю. Хоча скажу одне: місце для творчості є у всьому, навіть у коханні.
– Любите подорожувати?
– Обожнюю, хоча немає часу. Зараз із чоловіком плануємо спільні поїздки. Сподіваюся, найближчим часом вдасться вирватись.
– Як Ви проводите вільний час?
– Медитую, вивчаю санскрит, аюрведичну систему здоров’я. У 2005-2006 роках багато часу приділяла вивченню давнього містичного вчення фен-шуй, навіть із цього приводу надавала послуги. Останніх кілька років присвятила активному, тотальному, глобальному вивченню ведів, системі васту та ведичній астрології.
– Що для Вас любов?
– Любов – це все! Вона рушійна сила, любов – це енергія, це творчість, це Бог. Любов – це любити Бога і в людях бачити Бога. Без любові неможливо нічого і любов врятує світ.
– Про що Ви мрієте?
– Мрію бути щодня коханою, прокидатися і бачити здорових дітей, відчувати поруч коханого чоловіка. І я молюся за це. Коли твій тил здоровий, усміхнений, ситий, коли ти відчуваєш підтримку, тоді можна творити для соціуму і народу в цілому.
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
13330