Корінний з діда-прадіда борщівчанин Володимир Яворський раптово помер 13 травня цього року в районній лікарні через дві години після того, як потрапив до неї на «швидкій» у супроводі дружини. Цей 48-річний «свободівець»-націоналіст понад усе любив життя, свою Батьківщину, рідне місто, робив для нього все, щоб воно розвивалося й квітло на благо простого люду. Та постійна нервова напруга на шляху здобутків правди й честі, а також невдала допомога місцевих лікарів зупинили серце великого патріота. Згасла провідна зоря волонтерства нашого краю назавжди. Проте рідні, друзі й побратими обіцяли продовжити справу борця за волю і свободу України, закінчити все, що він не зміг…
Чи хочеться людині помирати?
Зрозуміло, дане запитання риторичне, проте… Жити хочеться кожній людині. І багатьом з них, можливо, не заради себе, а заради рідних, друзів, майбутнього своєї Батьківщини. Отаким саме і був Володимир Яворський із Борщева, а також його друзі в зоні АТО, бійці, які пішли воювати, бити сепаратистсько-російського супостата, не шкодуючи життя.
Про останній день та години життя Володимира розповідає його дружина Наталія: «Напередодні з Володею все було гаразд, він був, як завжди, життєрадісний, разом садили помідори. Зранку він прокинувся о 7 год. і почав шукати ліки, потім незвично знову приліг. Взагалі, він був з дитинства «сердечником», але ніколи великих проблем з цим не мав. Після прийому нітрогліцерину йому не полегшало і ми з дочкою викликали «швидку». Лікарі оглянули чоловіка і порадили негайно звернутися до лікарні, що ми й зробили, поїхавши з ними. Потім старша дочка, Христина, принесла кошти і я купила необхідні ліки, назначені лікарями. Та чоловіку й далі гіршало, його розмістили у реанімацію, ми з дочкою чекали. За деякий час вийшов один з лікарів і заявив: «… нічого доброго там немає». У мене після цих слів стався нервовий напад і я впала з розпуки навколішки, потім побігла до церкви помолитися. Коли була в реанімації разом з чоловіком, до нього хвилин 40 ніхто не приходив, казали, що всі лікарі на «п’ятихвилинці». Так Володя і помер… Пізніше нам розповіли, що йому двічі «запускали» серце, першого разу успішно, а наступного – вже ні. Ми з донькою вважаємо, що смерть чоловіка наступила від несвоєчасного надання допомоги лікарями райлікарні. Як мені не було тяжко на душі, я відразу зателефонувала начальнику обласної поліції Олександру Богомолу і невдовзі з Тернополя прибули слідчі, які негайно взяли свідчення у мене та лікарів. А також із моєї згоди було проведено розтин тіла чоловіка борщівським судмедекспертом у присутності тернопільських слідчих. Останні нікого з лікарів лікарні на розтин не пустили, хоч, напевно, ті дуже цього хотіли. Перед тим головний лікар райлікарні Олег Прокопович нам повідомив попередній діагноз. З ним також щось не дуже зрозуміло, нині в Тернополі проводять різні незалежні експертизи й відкрито три кримінальні провадження за статтями Кримінального кодексу: 140 – «Неналежне виконання професійних обов’язків медичними працівниками; 366 – «Службове підроблення» і 115 – «Зумисне вбивство».
Дані по кримінальних провадженнях повністю підтвердили у прес-службі Головного управління Національної поліції в Тернопільській області.
За словами родини Яворських, такі «випадкові» смерті у Борщівській райлікарні – не новина, а смерть Володимира, напевно, буде деякий час рятувати інших людей. Буквально на наступний день у райлікарню поступила жінка з подібним діагнозом і їй було надано вчасно професійну медичну допомогу й людина вижила.
Хто ж такий Володимир Яворський?
Володимир виховувався і зростав у родині націоналістів. І, як переповідає його старша донька Христина, завжди підкреслював, що між патріотом і націоналістом є велика різниця. Якщо тлумачити коротко, то націоналіст більше робить конкретних справ, ніж говорить, часто кардинальні й радикальні, але реальні і правдиві й усі на користь України. Ну а деякі, так звані патріоти, далі гасел не рухаються.
Володимирів дідусь по маминій лінії – із с. Мишків Заліщицького району. Він був січовим стрільцем, брав участь у бою під Крутами. За поширеною нині версією, там билися на смерть із регулярними російськими військами лише 300 юнаків, але насправді під Крутами було набагато більше людей і різного віку. Ось одним з таких і був дідусь Володимира, він з того клятого місця вийшов поранений зимою, а дістався до домівки, за його словами, лише в жита. Його кинули у загальну яму з убитими, пізніше хтось із місцевих жителів витягнув стогнучого чоловіка звідти, тихцем підлікував. Дідуся і його родину двічі висилали до Сибіру, він так і помер в одиночній камері на Колимі. Родині й досі не відомо, де його могила. Дідусь Володимира по батьковій лінії пропав безвісти під час Другої світової війни, а дядько по маминій лінії служив у лавах УПА й відсидів не один рік як політв’язень.
«Для мене тато, – розповідає Христина, – був не ідеалом, а реальним авторитетом, прикладом у всьому. Він так і світився весь добром, людяністю, щирістю. Так, він деколи бував різким і навіть жорстким, але не з добрими людьми, а з нечесними, бюрократами, байдужими можновладцями, тими ж лікарями, коли змушував їх лікувати наших бійців АТО безкоштовно чи підписувати документи тощо. І хоч ззовні тато виглядав строгим чоловіком, насправді в душі він був м’яким, емоційним, переживав за кожного бійця на передовій, їх безпеку, побут, спорядження. А ще ж потрібно було вести сімейний бізнес задля нормального життя нашої родини. Він радів кожній вдалій справі на користь бійців у зоні АТО, радів сонечку, щойно посадженій квіточці… Якось він нас здивував до глибини душі: в одному підрозділі на передовій вкрай був потрібен певний військовий прилад, а коштів на рахунку тоді не було, от він узяв і позичив 3000 євро, купив той прилад і відіслав. Останні роки він лише і жив війною, вірніше, піклуванням про воїнів-земляків на війні, віддавався роботі повністю, часто ночами не спав, усе трудився. А вдень бігав по владних кабінетах, доказував, сварився і таки в більшості випадків добивався справедливості для наших друзів-бійців на передовій».
Володимир Яворський важко переживав втрати вояків з рідного краю.
– Не можу не згадати, як ми разом переживали наші втрати – спершу Петра Андруника, а через 40 днів – Михайла Григоришина. Як тато неодноразово їздив до Дніпропетровська на впізнання тіла Михайла, як ми з друзями їх ховали… А потім родинам загиблих бійців потрібно було боротися за свої права на землю і т.п. Ще пізніше загадково помер від нібито травм, а насправді від замовного побиття молоденький 21-річний Петро Приведа. Хлопчина зростом 190 см, який в АТО не зазнав жодної рани, самотужки вирішив боротися у нашому районі з наркоторговцями. Слідство по цьому випадку ведеться й досі. Ось тоді тато й сварився з місцевими лікарями, можливо, вони тепер у відповідь хотіли його провчити та не розрахували своїх «наук». А ще були складні стосунки з владою, були наклепи, різні кляузи, листівки на парканах. Усе це постійно впливало на здоров’я тата, та він усе тримав у собі. А скільки він відвідав бійців у зоні АТО! Хто те рахував? Скільки у нього було друзів у східних областях та й по всій Україні? – пригадує Христина.
Справа Яворського буде продовжена
Скільки у людини було друзів за життя, видно під час її останнього земного шляху. Ця аксіома у повній мірі підтвердилася на похороні Володимира Яворського. Людей було дуже багато: це і рідні, близькі, знайомі, особливо вирізнялися військовою формою бійці АТО, також було багато волонтерів із різних областей України, «свободівці»-земляки, представники міської ради прибули чи не в повному складі. А із самого фронту прибув на подарованому у свій час борщівчанами реанімобілі «Архангел Михаїл» (названий в честь загиблого Михайла Григоришина) Ілля Лисенко («Хотабич»). Він зазнав бойового поранення та все ж не зміг не приїхати до товариша. Труну з тілом до церкви містечком несли на плечах бійці АТО, а вже із церкви до цвинтаря її доправляв на реанімобілі «Хотабич». Під час мітингу було сказано безліч слів співчуття багатьма друзями Володимира, а коли опускали труну в землю, то всі співали Гімн України. За словами Христини Яворської, напевно, її тато, споглядаючи цю процесію з небес, був дуже задоволений, бо все проходило у його стилі, так, як би він сам хотів… На могилі взяла слово і Христина, вона у своїй останній обітниці татові пообіцяла, що його справа буде продовжена і всі його задуми звершаться.
Не прийняли Яворські на похованні лише одну людину, хоч дали їй змогу скласти молитву, а потім ввічливо попросили піти. Це була голова Борщівської РДА Людмила Юзьків, яка, за словами родини волонтера, багато нашкодила їхній сім’ї. Та Бог з нею, Всевишній бачить усі діла кожної земної істоти і воздасть кожному по заслузі…
Родина Яворських щиро дякує за співчуття всім небайдужим людям, усім військовим, волонтерам, друзям Володимира, рідним і близьким, які прийшли вшанувати його та провели в останній земний шлях.
18 червня минуло 40 днів по смерті Володимира Яворського, тож автор цих рядків присвячує йому дану розповідь у знак великої поваги.
Віктор Аверкієв («Номер один»)
Джерело: Тижневик "Номер один"
9425