Якось поверталася потягом з Одеси. У вагон зайшли двоє хлопців – приблизно мої ровесники. Між собою розмовляли німецькою. На вигляд типові європейці. Веселі, розкуті, прості і практичні. В «імпортних» пасажирів виникла плутанина з місцями і я допомогла їм розміститися. Через деякий час вдячні парубки прийшли пригостити кавою. Слово за слово і зав’язалася розмова. Хлопці перейшли на російську. Хоч і з сильним акцентом, але в цілому доволі непогано. З’ясувалося, що вони з Німеччини. У відпустку приїхали відпочивати в Карпати. Компанія залишилася в горах, а їм двом захотілось ближче до моря. От і на пару днів приїхали в Одесу.
Кілька годин хлопці розповідали смішні історії, ділилися враженнями про Україну, пригадували різні курйози. Ясна річ, я поцікавилась, звідки вони так добре знають російську. «У школі вчили», – відповіли попутники. Я на кілька хвилин «зависла» від здивування. «І все?», – уточнила. «Так», – ствердно відповіли хлопці. Мабуть, це останнє, що я сподівалася почути. Російське коріння, навчання у Росії, поліглоти – що завгодно, але не шкільні знання.
Під час навчання у школі та університеті теж доводилось вчити іноземні мови: англійську, польську, французьку і навіть латину… Уявляєте, нам викладали латинську мову. Для чого це майбутньому філологу-журналісту, не розумію донині. Невже автори навчальної програми сподівалися, що я у своїх публікаціях буду мовою оригіналу цитувати стародавніх мудреців та мислителів, а люди читатимуть газету зі словником у руках? Чи, можливо, замість репортажів на шпальтах я мала виписувати читачам лікарські рецепти? Як латина може знадобитися мені у роботі, попри немалий стаж у професії, досі залишається загадкою. Зрештою, втішала себе, що колись у розмові з друзями, якщо зайде мова про латину, я зможу гордо сказати: «Я її вчила!» (хоча єдине, що я чітко пам’ятають з цього предмету, це те, що він був). Але і тут не склалося. За кілька років мої друзі так і жодного разу не згадали у розмові про мертву мову. Тому свого зоряного часу чекаю досі.
Хоч була старанною ученицею, похвалитися більшими успіхами з інших іноземних мов теж не можу. Все, що залишилось у моїй голові, кілька стандартних фраз на зразок: «як Вас звати», «звідки Ви», «скільки Вам років» ну і, звісно, що вкрай важливо, «Київ – досі столиця України». Можливо, трохи кращими є результати з англійської, але мого словникового запасу точно б не вистачило для кількагодинної розмови.
Загалом у школі дуже любила точні науки: алгебру, геометрію, фізику. І навіть мала хороші результати. Дивно, як для майбутнього гуманітарія, але змалку любила загадки. Саме так сприймала і шкільні задачі. Для мене це було, наче гра. Я, як пазли, розкладала усі «відомі» й «невідомі» по місцях, аж поки вони не складали єдину логічну картину. Ділила многочлени на одночлени, крутила геометричними фігурами, вираховувала швидкість тіл. І чим складніша задача, тим більшим був азарт заповнити усі прогалини. Учителька з математики переконувала, що моє майбутнє – на фізматі, і була, м’яко кажучи, розчарована, коли я обрала філологію.
Що сьогодні залишилось у моїй голові від синусів, косинусів, теорем та аксіом? Там немає жодної формули з фізики. А терміни «ірраціональні нерівності» та «степеневі функції», які раніше підкорялися мені «на ура», тепер від здивування розширять мої зіниці до максимуму. Куди це все поділося? А головне – як і коли воно мені знадобилося?
Нещодавно у Тернополі трапився нещасний випадок, пов’язаний зі струмом. У коментарі рятувальники зазначили, що високовольтна лінія вражає на відстані 1,5 метра. Особисто я такого не знала. Ну загалом уявляла, що наближатися до них небезпечно, але про конкретну відстань ніколи не чула. Чому, ламаючи голову над різними формулами з фізики, школярам не розповідали таких елементарних та водночас практичних речей?
Нам постійно розказують, що українська освіта є найякіснішою у Європі, але в той же час в Україну приїжджають європейці і зі шкільними знаннями чудово дають собі раду, а ми вчимо важкі терміни, які навіть вимовити важко, і зовсім безпорадні у повсякденному житті.
Імовірно, освітянам відомо щось більше, ніж мені. Мовляв, українські школярі всебічно розвинені, наука розвиває логічне мислення і так далі. Можливо, наша освіта і справді ефективна, але ми, прості смертні, чомусь цього не відчуваємо.
Зоряна Гарасимів, журналіст «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: мова, Одеса, школа
6925