Це так притаманно українському виборцю – обирати владу, не думаючи, а потім наступних 5 років насміхатися над нею і гірко жалкувати про свій вибір. І хоча вибори струшують український політичний простір майже кожні 2 роки, тенденція до покращання їхніх результатів навіть не проглядається. Усі 30 років кандидати виїжджають на популізмі, вишиванках, «щирих» усмішках і обіцянках. І їм незмінно вірять.
Здавалося, все змінилося два роки тому, коли президентом і парламентарями обрали «нові обличчя», далекі від партій і політики. Насправді суспільні настрої у той час не базувалися на особі Зеленського чи перегляді серіалу «Слуга народу». Вони лише стали поштовхом у той критичний момент, коли виборець остаточно втомився – від ледь помітного зростання власного добробуту, постійного відчуття власної другосортності у порівнянні навіть із сусідніми європейськими державами, врешті – від війни, якій не видно завершення. «Обрати все нове» – це була відчайдушна спроба змінити все, всіх і одразу. Незалежно від прізвищ чи біографій, обіцянок чи їхньої відсутності.
Точно так само реванш «старих» партій та перемога діючих мерів у більшості міст на торішніх місцевих виборах – це був сигнал виборця про його розчарування у нових обличчях. «Хай краде, але щось робить», «Ми вже вибрали нових – хіба стало краще?», «Їх/його ми знаємо, хто гарантує, що прийдуть кращі, а не гірші?» – такі думки простих українців показали їхній страх перед змінами після невдалої спроби.
Так що все-таки краще: перевірене старе чи невідоме нове обличчя?
Візьмемо, до прикладу, Тернопіль, де чинного мера втретє обрали на посаду, не зважаючи на численні скандали навколо його діяльності. Політтехнологи Сергія Віталійовича за 10 попередніх років його правління дуже добре вивчили менталітет свого виборця. Достатньо в рік перед виборами відмінити дводенні «промивки» водомереж і відключення котелень, швидко і якісно залатати ями після зими, включити фонтани і випрати вишиванку. Багато хто каже, що особливо відданих виборців ще й «преміювали» за кожен голос. А вже після виборів усе повертається на круги свої: на носі літо, а місто все в ямах і вибоїнах, водоканал згадав, що пора знову лишити містян на 2 дні без води, а котельні – без гарячої води влітку. А виборець… Його думку знову запитають аж у далекому 2025-му.
А подивимось на центральну владу, нові обличчя, так би мовити. Захмарні зарплати собі, коханим, експерименти з економікою, кумівство і братство, а якщо бракує грошей – треба придумати, як зменшити виплату субсидій і кількість пільговиків. Ну дійсно, навіщо матері-одиначці копійчана допомога, якщо у неї є старенький автомобіль?… І вже минає друга весна, але саджати так нікого і не почали. То хіба нові обличчя чимось кращі від старих?
Ми вміємо вірити. Вірити навіть тоді, коли бачимо відвертий обман. І за 30 років незалежності не навчилися думати. Тим більше – аналізувати. Кожні вибори стаємо на ті ж граблі, обираючи вірою, а не логікою. Часто – зі стадним рефлексом. Зізнаймося: віримо, що хтось прийде і зробить нас багатими і щасливими. І цей хтось приходить, робить щасливим і багатим себе, а не всіх. Бо поки вони вірили йому, він вірив у себе.
Саме так, потрібно вірити не у владу, а в себе. У те, що від тебе залежить доля твоєї країни і твоя власна. І в те, що твій голос може бути вирішальним, навіть якщо він один із десятка мільйонів. І пам’ятати роками не тільки сусідську образу, а й невиконані обіцянки кандидатів.
Нас знищують не чиновники, а наша покірна смиренність перед тими, кого самі й вибрали. Так би мовити, кріпацька, але далеко не козацька позиція. Хоча два успішних Майдани вже мали би на покоління вперед закарбувати у свідомості українця, що саме він – господар своєї землі, а влада – найняті ним управлінці, і не більше.
Тетяна Вербицька, шеф-редактор «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: власна думка, номер один, Тетяна Вербицька
6128