День 20 серпня став трагічним для усіх тернополян, які шанують свободолюбивий грузинський народ. Того дня від ускладнення, яке дала коронавірусна інфекція, помер багаторічний керівник грузинської спільноти Тернопілля, великий грузин з Україною у серці, 60-річний Автанділ Мамійович Мдінарадзе. Потрапив він до Тернополя як спортсмен-борець, згодом вивчився на медика, одружився з українкою, яка народила йому трьох дітей, і до останніх днів свого земного життя був одним із найуспішніших тернопільських бізнесменів.
Боротьба привела грузина до Тернополя
Народився Автанділ Мдінарадзе у маленькому містечку Махарадзе, що знаходиться на заході Грузії, за 50 км від Батумі. Рукою було подати від рідного міста до берега Чорного моря. Там же навчався у школі. Їздив на олімпіади з російської літератури. Полюбляв читати, сам писав вірші, оповідання, навіть романи. Також відвідував музичну школу, де навчався по класу фортепіано. Попри те, спорт переміг всі інші захоплення. З дитячих років маленький Авто займався спортом, особливо давалася йому боротьба. Став чемпіоном Грузії серед юніорів, переміг на спартакіаді школярів. А в 16 років поїхав до Одеси здобувати фах… у місцевому медичному інституті.
Доволі дивний вибір для спортсмена, але цьому є логічне пояснення. Авто виріс у лікарській сім’ї. Навчався у школі в другу зміну, а зранку постійно був із мамою, яка працювала дитячим педіатром, у лікарні. З дитинства його налаштовували на те, що він обов’язково має стати лікарем, тому після того, як закінчив школу, питання, куди йти вчитися, не стояло. Звичайно ж, у медінститут на хірурга! Так сталося, що з першої спроби до ВНЗ не поступив і вирішив здобути фах медика в Тернопільському медінституті.
Але переїзд до України мав цікаву передісторію. На той час Автанділ вже почав займатися боротьбою і показувати хороші результати на борцівському килимі, тому на запрошення відомого тренера Володимира Пласконоса у 1978 році переїхав до Тернополя, щоби не тільки навчатися у місцевому медвузі, а й виступати на змаганнях саме за Тернопіль. Попри те, з навчанням довелося зачекати, оскільки одразу по приїзді Автанділа забрали до війська. Щоправда, служити довелося у місцевій спортроті, бував у ній мізерну кількість разів, а армійські чоботи взував, мабуть, тільки під час присяги. Лише після війська стала реальністю його дитяча мрія і він таки поступив на підготовче відділення медінституту.
Загалом навчався з 1981 по 1988 рр. та здобув спеціальність акушера-гінеколога. Навчання давалося йому легко. Не мав жодних проблем зі здачею екзаменів чи заліків, хоча спортсменам ніхто поблажок не робив. Особливо це стосувалося предметів із марксизму-ленінізму. Викладачі цієї кафедри вважали, що хорошим лікарем не станеш, коли досконало не знатимеш їхні предмети. Можливо, незручністю для Авто було те, що викладання велося на 90% українською мовою, якою він володів на розмовному рівні, але в інституті довелося зіткнутися з науковими термінами, яких одразу не завжди міг зрозуміти.
Паралельно з навчанням, Автанділ Мдінарадзе показував високі результати у боротьбі. Він був срібним призером із класичної боротьби Збройних Сил Союзу серед молоді та дорослих. Також виборов звання чемпіона України серед дорослих. На першості Союзу, яка передувала Олімпіаді-1980 в Москві, пройшов п’ять раундів. В останньому поступився олімпійському чемпіонові та чемпіонові світу Корвату. При тому вів по очках, однак за 8 секунд до завершення сутички суддя зняв Автанділа зі змагань через… пасивну боротьбу. Не факт, що після цієї перемоги в нього відкривалася б дорога на Олімпіаду, однак молодий чоловік міг стати членом збірної Союзу. А в ті роки будь-хто із першої шістки борців Союзу його вагової категорії, поїхавши на світову першість чи Олімпіаду, ставав би першим.
Медичним світилом не став
Спорт спортом, але після медінституту довелося піти працювати. За розподілом, Авто єдиний зі свого курсу отримав направлення у Тернопільський клінічний пологовий будинок, що на вулиці Суворова (нині – вул. Замкова). Працював звичайним лікарем, багато разів приймав пологи, брав участь в операціях. Важко судити, гарний він був лікар чи ні, але авторитетом користувався, і багато його старших наставників передрікали йому велике майбутнє в медичній галузі.
Однак медичним світилом Мдінарадзе так і не судилося стати. Його лікарська практика збіглася з періодом розвалу Радянського Союзу. В країні була важка економічна ситуація, а на Кавказі – війна… Медик його кваліфікації отримував тоді мізерні 150-170 карбованців. В один момент Автанділ Мамійович прийняв надзвичайно складне рішення: вирішив покинути медицину, щоб зайнятися бізнесом.
Починав власну справу разом із братом на консервному заводі під Почаєвом, в селі Будки, де масово вирощували полуницю. Переробляли ягоди, виготовляли концентровані соки, концентрати, пюре та продавали свою продукцію по всьому Союзу. Саме тоді Мдінарадзе заробив початковий капітал. Після розпаду Союзу розпався і спільний із братом бізнес, позаяк виникли серйозні проблеми зі збутом, адже навіть перевести гроші через банки стало неможливо. Також ринок колишнього Союзу почав наповнюватися дешевою продукцією на основі хімії…
І тоді грузин свої інвестиції перевів у спиртову галузь. На той час у Росії був великий попит на український спирт. З грузинськими партнерами-колегами Авто започаткував схему, яка була вигідна багатьом галузям. Надавали колгоспам фінансову підтримку у твердій валюті під час збору зернових культур. Згодом купували в них зерно, яке здавали на тернопільські спиртові заводи, яким за переробку спирту теж платили долари. Готовий продукт відправляли в Росію. Однак одним розчерком пера тодішнього прем’єра Павла Лазаренка було скасовано роботу підприємств на давальницькій сировині, відповідно довелося піти з цього ринку.
Інвестиції Автанділ Мамійович вклав у переробну галузь, а зокрема – в цукрові заводи Тернопілля, які згодом контролювала «Українська продовольча група», власниками якої були столичні бізнесмени. Автанділа Мдінардзе було призначено управляючим директором шести тернопільських цукрових заводів. У 2008 році київська компанія продала їх. І Мдінарадзе почав займатися двома новими та цікавими справами: став співвласником українсько-грузинського підприємства, яке займається поставкою сільгосппродукції з України в Грузію та виробництвом голландських сирів, відомих тернополянам під торговою маркою “Кварі”. Також вклав свої активи в будівельну компанію.
З державного чиновника – у президенти футбольного клубу
Міцно стоячи на ногах у фінансовому плані, Автанділ Мамійович пішов у політику. В 2010 році став депутатом Тернопільської районної ради, а в 2011-му – головою Збаразької районної державної адміністрації. Однак на чиновницькій посаді чоловік пропрацював не довго, трішки більше року. Правоохоронці з подачі одного з нардепів виявили, що Мдінарадзе не вийшов із засновників однієї зі своїх фірм, що було обов’язковим при переході на держслужбу. Йому «пришили» порушення закону, і грузину довелося покинути чиновницьку посаду. Тодішній тернопільський губернатор Валентин Хоптян знайшов для відставного чиновника роботу по його колишньому профілю. У 2012 році Авто став президентом ФК «Нива» (Тернопіль), яким у той час опікувалася обласна влада. Робота Автанділу Мамійовичу була добре знайома, адже з 1996 по 2000 рр. він був віце-президентом ФК “Нива”, з 1998 по 2000 рр. – віце-президентом Професійної футбольної ліги (ПФЛ) України. Під керівництвом Мдінарадзе «Нива» пробилася до першої української футбольної ліги, успішно там стартувала, а далі… почалася Революція гідності. Влада Тернопільщини помінялася, як наслідок, припинилося фінансування головної футбольної команди області. У 2014 році Мдінарадзе продав ФК «Нива» львівським бізнесменам, наближеним до футбольного клубу «Карпати». Відтоді Автанділ Мамійович займався виключно бізнесом та допомагав налагоджувати контакти українським та грузинським бізнесменам.
Щоб одружитися на тернополянці, довелося її відвезти до Грузії
Зі своєю майбутньою дружиною Олександрою Автанділ познайомився у 1982 році в Тернополі. Побачив на вулиці красиву, молоду дівчину, яка тільки-но закінчила школу і працювала в обкомі комсомолу, та почав розмову, – так пригадував колись свою зустріч із дружиною Автанділ Мдінардзе. Зустрічалися довго і лише через шість років вирішили побратися. Щоб одружитися на тернополянці, довелося її відвезти до Грузії, для знайомства з родиною. Після згоди рідних справили в Тернополі та Грузії два невеликих весілля, які більше нагадували вечірки.
У сім’ї Мдінарадзе є двоє синів – Лука та Сандро. У 2004 році померла мама Автанділа Мамійовича. На її честь Авто з дружиною назвали свою новонароджену доньку Тіною.
Як тільки випадала можливість, Автанділ намагався свою велику родину відправляти на відпочинок у Грузію. Прагнув, щоб діти корінням не відривалися від його батьківщини, знали грузиньску мову, вільно нею спілкувалися.
Як і кожен грузин, Мдінарадзе вмів добре готувати та мав свої фірмові страви. Найкраще йому вдавалася сацеве (курка або індичка в горіховому соусі), хачапурі, кучмачі, шашлик, смажене поросятко тощо. За довгі роки, прожиті в Україні, полюбив Автанділ Мамійович і українську кухню. Найбільше йому були до вподоби холодець, олів’є, вареники, голубці, борщ та сало. Що ж до напоїв, то визнавав лише два – якісні вино і горілку. Вино не обов’язково мало бути грузинським, залюбки споживав французькі, італійські, чилійські вина. Мдінарадзе належав до категорії тих людей, які не споживають взагалі або п’ють дуже якісне вино. При цьому міг випити і хорошу міцну домашню самогонку, відповідно, ставився з меншими претензіями до горілки, ніж до вина.
Автанділа Мдінарадзе, котрий мав кілька супутніх хвороб, підкосила інфекція, яка нині у всіх на слуху. Ще 16 серпня його дружина Олександра через соцмережу просила помолитися за Автанділа, повідомивши, що в нього ускладнення через короновірусну інфекцію. А вже 20 серпня великого друга України не стало, того ж дня його поховали на Микулинецькому кладовищі…
Віталій Попович
P.S.: Колектив «Номер один» висловлює щирі співчуття рідним та близьким Автанділа Мамійовича. Нехай земля йому буде пухом…
Джерело: Тижневик "Номер один"
13351