Відколи мені відкрилася журналістика, я багато разів аналізувала свої погляди на ті чи інші речі. Старалася дивитись на одну ситуацію з боку журналіста, людей, а ще – чиновників, з якими спілкуюся з того чи іншого питання. Коли почалася паніка із коронавірусною інфекцією, а саме з тим, що евакуйованих привезуть у санаторій «Медобори», я була шокована. Сотні людей вийшли на перекриття дороги, керуючись програмою на телебаченні й одним постом у соціальній мережі. А за ними слідували ще сотні, які писали про неперевірені факти та дезінформували людей.
Ми дозволили собі вийти на вулиці і зробити шалений ґвалт, а у фінальному висновку що? До нас ніхто не приїхав, але для Європи наша «гостинність» запам’ятається надовго. Не будемо говорити, що відчували люди, які чекали своїх рідних. А коли приїхали журналісти, більшість не могли змістовно пояснити, проти чого чи кого вони виступають. З натовпу лунали крики: «Ми не хочемо вмирати», але ж від грипу померло більше людей, ніж від коронавірусу. Були й такі, які коментували зовсім інші симптоми, не притаманні коронавірусній інфекції. Не розібравшись досконало із питанням, ми вийшли на вулицю. Вийшли через страх, через необізнаність, через те, що хтось сказав, а він не бреше…. Скільки людей зателефонували напряму до начальника управління охорони здоров’я, поговорили про дане питання з міським чи сільським головою, інфекціоністами та зі своїми сімейними лікарями?
Висвітлюючи це питання, журналісти нашого видання оббили пороги, аби добитися правди. Ми телефонували не до одного посадовця, аби з його вуст заспокоїти людей. Невже це було марно? Коли начальник управління охорони здоров’я ТОДА Володимир Богайчук відкрито сказав на камеру, що найперше треба заспокоїтись і не піднімати паніки, після цих слів вона (паніка) стала ще більшою. Мовляв, та що ці чиновники знають… Ну а кому ж тоді вірити?
Наступною хвилею стала новина про закриття тубдиспансеру та психоневрологічної лікарні. Прочитавши це, я була у ступорі. У моїй голові крутилися запитання, хто може в таке повірити? І як збільшилися рейтинги публікацій з таким заголовком. У кінцевому результаті на просторах соціальної мережі люди домовлялися про те, що треба брати теплий одяг, гарячий чай і …шини та збиратися біля тубдиспансеру у В. Березовиці. Люди, ви серйозно? Невже ви почнете пікет, не поспілкувавшись із головним лікарем? Як так можна? Зібравши достатньо інформації, ми почали розкривати це питання. Телефонні розмови з головою обласної ради, з головними лікарями та профільними начальниками – і всі в один голос сказали: «Чим ви думаєте, перш ніж задавати запитання про закриття медичних установ?» Знаєте, як стає соромно за те, що я відповідь знаю і впевнена, що ніхто не насмілиться закрити те, що потрібне і людям, і владі. Але як журналісти ми повинні донести правду до людей. Головні лікарі двох установ обурювались і буквально не хотіли навіть коментувати фразу про закриття. Мовляв, хто розпускає такі чутки, нехай їх і спростовує, а не ллє бруд туди, де його не повинно бути.
Коли ми не можемо свідомо фільтрувати інформацію, яка потрапляє до нас, пишатися нічим. Ми дуже сильний народ, але такі поспішні висновки і необдумані вчинки є великою слабкістю. І саме через неї нами маніпулюють.
Усі кажуть, перш ніж щось робити, подумай. Більше того, ми з вами вчимо цього наших дітей, внуків, а самі не можемо змоделювати простої ситуації. Уявіть, що завтра закриють психоневрологічну лікарню і всі пацієнти, взявшись за руки із хворими на туберкульоз, підуть у масу, яка стоїть і робить незрозумілий пікет. Однією панікою та спаленими шинами не обійтися. Це буде масовий психоз та винищення нації за пару місяців. Невже ви вірите, що це все може бути? Я – не вірю! Сподіваюся, що нашій владі не наплювати на свій народ, що вона може робити такі безглузді вчинки.
Ми – українці, ми – нація, яку впродовж століть боялися. Коли та де ми загубили повагу до себе, до тих, хто з нами одної крові?
Соломія Вершигора, журналіст «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
7508