Сучасне покоління дорослих не тільки не вміє відчувати, а й співчувати. А без цього побудова відносин не можлива. Інколи думаю собі, що саме тому ми такі злі і самотні. Людство вже стільки всього винайшло за останніх сотню років, значно полегшивши собі життя, але щось цінне втратили – здатність співчувати, розділити з іншою людиною горе або радість.
«Віка, не хвилюйся» – мені ця фраза завжди ріже слух і бісить. Чому я повинна не хвилюватися? Чому я не маю права відчувати те, що я відчуваю? Можна подумати, що якби це сталося з кимось із них, то вони почувалися б інакше? І чому ніхто із цих людей не може мені просто поспівчувати? Співчуття – це не жалість, це визнання чужих почуттів доречними, прийняття їх і розуміння.
Коли поруч є ті, хто тобі співчуває, жити легше. Відразу. Ти не унікальний і твій біль не унікальний, тебе розуміють. Ось і все – хіба це багато, щоби заспокоїтися?
Чому, коли ми чуємо, що хтось помер, ми довго шукаємо якісь слова замість того, щоби висловити свої співчуття родичам? Чому для людей, які переживають важкі часи, ми можемо знайти в собі тільки способи вирішення їхньої проблеми або зітхання? Чому ми в усіх ситуаціях говоримо один одному: «Не переймайся!»? Чому ми розучилися підтримувати один одного співчуттям? Чому ми навіть дітям весь час говоримо: «Не плач, тобі не боляче, не реви!»? Людям, які хворіють, ми одразу починаємо розповідати про психосоматику, мовляв, сам винен. Без співчуття близьких людині складніше пережити горе або біль. Точніше – не можливо.
Можна лише запхати у віддалений куточок свого серця, «наклеїти» зверху посмішку і зробити вигляд, що все в порядку. Але до чого це призведе? До самотності, коли поруч з тобою багато близьких, але ти нікому не можеш розповісти про свої переживання. Ніхто не зрозуміє, не підтримає і не поспівчуває. Суцільна «самотність у натовпі».
Ми вже втягнулися в культ позитивного мислення, мовляв, посміхайся, думай тільки про хороше – і все буде добре. Але що робити з тим не дуже приємним, яке існує всередині тебе? Від того, що ми робимо щасливий і радісний вигляд, інші почуття нікуди не зникають. І вони потроху псують собою таку ідеальну картинку щасливого і позитивного життя. Якщо емоції є, їм дозволити бути такими, як вони є, навіть якщо це комусь не подобається. Саме тому люди ходять до психологів. Хоча б за гроші, але під час такого прийому ти нарешті відчуваєш те саме співчуття. Ти не самотній, ти нормальний, а значить, усе добре.
Стільки різних досліджень, теорій, мовляв, посміхайся і все пройде, візуалізуй мрію, викинь із життя переживання і так далі, зробили свою справу. Люди бояться чіпати всередині себе усе те, що виглядає не дуже позитивно. Іноді це виглядає дуже дивно – явно штучна посмішка, трохи божевільний погляд, завчені фрази. Але що насправді діється в душі людини? Я знаю людей, які вдають, що вони супер-успішні, і при цьому перебувають у серйозних боргах, які постійно зростають, і поліпшення не передбачається. Але люди «візуалізують», що скоро все само мине, якщо мислити позитивно. Тому що нас так виховали.
Згадайте, коли падає маленька дитина і батьки їй кажуть: «Ну що ти кричиш, тобі ж не боляче». Коли малюку роблять укол, ті ж батьки обіцяють, що боляче не буде, свідомо обманюючи, а потім ще добивають фразами на кшталт: «Це всього комар укусив». Коли у дитини щось трапилося в школі або в садку, у хід ідуть фрази: «Не переживай», «Це така нісенітниця», «Знайшла через що засмучуватися». І в цих фразах – посил один: ти не маєш права зараз відчувати те, що відчуваєш. Це неправильно, недоречно і недобре. Тому візьми свої почуття і сховай їх куди-небудь, щоби вони не потрапляли іншим на очі.
Співчуття – це життєво важливо. Це не просто слова і не просто емоції. Це зв’язок, який зміцнює наші відносини один з одним і самими собою.
Коли у школі видають атестат, оцінок ні за вміння поводитись зі своїми почуттями, ні за здатність співчувати там немає. Тому наступного разу, коли ви захочете сказати комусь або собі: «Не переймайся» – зупиніться. І спробуйте по-іншому. Раптом щось зміниться.
Вікторія Ушакова
Джерело: Тижневик "Номер один"
10601