Чи наші дерева інші, чи то європейці не такі…

У Тернополі почуваюся комфортно, та попри це обожнюю подорожувати і знайомитися з новими містами. Мимоволі порівнюю, як живуть люди у різних країнах та які питання їх турбують. Нещодавно Тернополем покотилася чутка про те, що ненажерливі бізнесмени планують побудувати відпочинковий комплекс зі SPA і басейнами. Із “незрозумілих” причин у місці можливої забудови вночі зрізали ряд абсолютно здорових верб, тополь та ялинок. Ні, я, звісно, погоджуюсь, що тернополяни дуже успішні, безмежно багаті і для повного щастя їм бракує лише басейну на березі озера…

А веду ось до чого: в сучасному світі зелені насадження допомагають людині почуватися молодшою і здоровішою. Вони позитивно позначаються на психіці, стимулюють роботу серця, активізують обмін речовин, знімають головний біль, зменшують наслідки стресу та й, зрештою, око милують. Та, на жаль, ми бачимо сумну картину, коли у Карпатах відбуваються чорні вирубки, що у свою чергу провокує різноманітні природні катаклізми. Ми бачимо “санітарну” обрізку хворих дерев, після якої вони просто перестають рости і з часом їх утилізовують. Ми бачимо святкову побілку як пережиток радянського минулого і не бачимо одного – збільшення зелених зон, лише тотальна урбанізація та знищення.

Днями я повернулася зі столиці Угорщини. Це неймовірно комфортне місто, яке просто потопає у зелені. Ми прогулювались центральною частиною Будапешта, і я була шокована тим, що не побачила жодного (!) обрізаного дерева. Думаю собі: чи то в нас дерева не такі, чи, може, угорці все ж таки щось знають…

Наступним місцем, яке ми відвідали, був острів Маргіт. Він цілком зайнятий парком, користується популярністю як місце відпочинку серед туристів і жителів міста. І знаєте що? Я там не побачила жодного зрубаного дерева, жодного пенька… Величезні крони дерев огортають своїм затінком і прохолодою. Якщо підняти очі вгору, то стає зрозуміло, чому немає санітарної обрізки. Як пояснили самі угорці, вони люблять і цінують природу. Коли дерево знаходиться в аварійному стані і загрожує оточуючим, його не спилюють, як би ми всі подумали, а укріплюють спеціальними тросами. І ось проходить кілька років і це дерево самовідновлюється і не потрібно нічого зрізати, аби потім насаджувати. Коли я показала нашому угорському другу фото набережної Тернопільського ставу з обрізаними майже до пеньків тополями, він не міг второпати, чи справжня ця фотографія, казав, що це фотошоп, бо в цивілізованих країнах і в Європі цього не роблять. Як виявилося, Європа українця і Європа угорця – дуже різні. Наші можновладці воліють жити у вибірковій Європі і нав’язувати її оточуючим. У самому серці Будапешта є величезний парк – Варошлігет, що в перекладі означає міський гай. Так от саме в ньому я зустріла громадських активістів, які борються з будівництвом у парку. Люди розклали намети, в яких живуть. Вони огороджені сіткою, і їхній протест триває вже понад два місяці. Їх не двоє і не троє – десятки. Коли я підійшла до інформаційної таблиці, аби зрозуміти, проти чого виступають місцеві активісти, то була, м’яко кажучи, шокована. Зразу захотілося запросити їх в Україну, а саме в Тернопіль, показати ресторан у парку ім. Тараса Шевченка, еко-готель – спортивну школу – соціальний об’єкт у парку Національного відродження тощо. Бо будапештці мітингували проти будівництва відкритої музичної академії, яка фінансується державним коштом, а не сумнівними інвестугодами. Між іншим, згідно з планом, при цьому жодного дерева не було видалено: оскільки простір відкритий, то передбачалися лише лавки, доріжки та накриття, яке в місці росту дерев зяяло дірами. Мені подумалось, що тернопільські активісти були б якщо не щасливі, то принаймні задоволені таким компромісом із забудовниками. Хоча я жодним чином не виправдовую забудову зелених зон. У той же час будапештці мітингують, бо вони взагалі проти будь-якого втручання в еко-систему парку.

Я не знаю, скільки потрібно чекати і які незворотні зміни повинні відбутися в суспільстві, аби ми зрозуміли для себе, наскільки важливими є наші домівки, рідні міста, наскільки важливо, аби вони мали привабливий вигляд, а їхні землі не ставали «дійною коровою» для бізнесменів, які банально не знають, коли потрібно зупинитися. Я не знаю, скільки потрібно поколінь, аби ми зрозуміли цінність нашої природи…

А поки чекатиму, коли побудують відпочинковий комплекс зі SPA і басейнами, бо ж його побудують! Я не вірю в те, що запалу до боротьби вистачить надовго, а гроші і зв’язки завжди робили своє. Але точно знаю, що коли цей комплекс почне функціонувати, то буду прогулюватись набережною ставу, а не гріти кістки з коктейльним бокалом у руці, бо я вірю в карму і причинно-наслідковий зв’язок, а ще в природу і матінку-землю. І чесно, якщо вона розізлиться і вирішить поховати людство під тонами води чи лави, мені буде не шкода, я прийму це із вдячністю.

Вікторія Ушакова

Джерело: Тижневик "Номер один"