“… Підкажіть, що робити, коли син у 5-річному віці не слухає своїх батьків. Коли намагаюся щось пояснити, він, не дослухавши, починає плакати або кричати”.
“… Моїй доньці скоро буде 3 рочки. Ви не повірите – вона мені вилазить на голову! Що б я не сказала, вона все – не буду, не хочу, ні. Порадьте, що робити”.
“Мій син нічим не цікавиться, байдужий до всього. Як його розворушити? Чи він просто лінивий і його потрібно змушувати щось робити?” Це лише кілька прикладів запитань, які я отримую від батьків.
Як ми зазвичай реагуємо, якщо дитина вередує, відмовляється виконати щось важливе? Ігноруємо, розповідаємо про наслідки, примушуємо? Погодьтеся, не дуже продуктивні методи, які до того ж тягнуть за собою небажані побічні ефекти. У свій час мені до рук потрапила дуже цікава і корисна для батьків книжка Анатолія Гіна “ТРВЗ Педагогіка. Книга для розумних батьків і вчителів”, в якій автор пропонує творчий і дуже ефективний інструмент з теорії розв’язання винахідницьких завдань (ТРВЗ) під умовною назвою «Завдання і є рішення». Тож ділюся сьогодні з вами чудовою методикою, яка не раз виручала мене із власними дітьми. Для кращого розуміння пояснюватиму одразу на прикладах із власного життя.
Приклад 1. Ранок. Прокидається моя молодша донька і починає вередувати. У нас зранку досить прохолодно в кімнатах і головне – холодна підлога. Тому вранці я завжди одягаю їй на ніжки шкарпетки. Цього ранку дитина прокинулась не в настрої: «Не хочу одягати шкарпетки, не буду!» Бачу, що ранок “вдався”, ще трішки і донька зовсім розвередується.
Я можу пуститися у довгі розмови, пояснюючи, що і до чого, але це не дуже продуктивно. Можу почати сваритися. Можу лякати. Можу насильно натягувати ті нещасні шкарпетки, показуючи, хто в хаті головний. Можу ще мільйон варіантів придумати. Але один із них, який дійсно ефективний, – це поставити завдання перед самою дитиною.
Увага! Завдання потрібно поставити правильно. Тому спочатку ми звертаємося до мети:
– що насправді важливо в ситуації, що склалася?
– чому/для чого нам потрібно, щоби дитина щось зробила?
Отримуємо: мені ж не потрібно, щоби донька одягнула шкарпетки. Мені потрібно, щоб їй не було холодно. І я кажу: «Добре. Не хочеш шкарпетки, не треба. Придумай тоді, як зробити так, щоби твоїм ніжкам не було холодно».
Все! Примхи і вередування зникають, тому що одночасно пошук рішення завдання (мислення) і вередування (емоційна реакція) – не сумісні.
Ще один ефект від використання цієї методики: у дитини начебто очі відкриваються: «Щось незвичайне відбувається!» Зацікавлення – найкраща мотивація.
Приклад 2. Я часто чую від батьків запитання: як зробити, щоби діти прибирали іграшки за собою?
Перетворити ситуацію у відкрите завдання і переадресувати дітям. Наприклад, в якості одного з варіантів: «А придумайте, як прибрати іграшки з підлоги без рук».
Уперше, коли я своїй Янусі запропонувала позбирати іграшки без рук, вона дуже креативно й оригінально вийшла з положення. Мене це розсмішило і запам’яталося. Пішла наша доня на кухню, взяла мої рукавиці, які я використовую, коли готую, одягнула їх і швиденько і з задоволенням позбирала всі іграшки. На моє зауваження: “Котику, ти ж все одно ручками збирала, а я ж просила придумати, як, не використовуючи рук, це зробити!” Яна мені відповіла: “Мамо, я збирала іграшки не ручками, а твоїми рукавичками!” Ось так!
І діти з таким задоволенням це роблять! Тут головне – творчий підхід. Жодних конфліктів. Буває, конфлікт уже розгорається, і тут мама згадує, що можна поставити завдання. І все переходить на інший рівень.
У підсумку – діти і мислення розім’яли, і задоволення отримали, і кімната прибрана. І при цьому, що найголовніше, мама не стає аніматором чи “масовиком-затійником” для власних дітей.
Приклад 3. Я розвантажую пральну машину. Поруч крутиться донька, якій на той час було майже 3 рочки. Вона мені допомагає: під’їжджає її вантажівка (вона в нас дуже любить гратися машинками), туди вивалюється купа чистої білизни, яка в моменті попадає на підлогу.
Мене не влаштовує така ситуація. Я можу відмовитися від допомоги доньки, постаратися зайняти її чимось іншим, щоби не крутилася під ногами. І часто батьки роблять саме так. Нас не влаштовує якась деталь, а дія дитини в результаті припиняється повністю. Потім ми переживаємо, що, подорослішавши, дитина не бажає нам допомагати, тому що коли вона хотіла, ми відштовхували – допомога була «не така».
Як можна діяти по-іншому? Краще ситуацію знову перетворити в завдання. Я кажу: «Янусю, звичайно, ти мені багато допомагаєш. Але бачиш, у нас чиста білизна падає на підлогу, яка все-таки не настільки чиста, як ці випрані речі. Давай придумаємо, як зробити так, щоби випраний одяг не забруднювався».
І ми придумуємо до вантажівки причіп із чистого пакета. Всі задоволені! Дитина рада – у неї нова цікава гра. І мама задоволена. А все чому? Тому що придумали і вирішили завдання.
Звичайно, це не універсальний інструмент на всі ситуації з дитиною. Але він працює!
Отже, коротко по кроках: визначаємо справжню мету: чому нам важливо, щоби дитина щось зробила (дуже часто на цьому етапі завдання взагалі відпадає саме собою).
Перетворюємо ситуацію у відкрите завдання (завдання, в якому може бути безліч варіантів рішень) і переадресовуємо її самій дитині. Якщо дитині поки важко самій справлятися з пошуком рішення або із самим рішенням, допомагаємо їй.
Обов’язково спробуєте. Успіху вам!
Наталія Гаєвська, сімейний психолог, кандидат психологічних наук
Джерело: Тижневик "Номер один"
3352