Президент України Петро Порошенко 21 січня підписав указ про нагородження відомого тернопільського громадсько-політичного діяча Володимира Колінця орденом «Свобода». Цієї відзнаки вперше удостоєний житель Тернопільщини. «Номер один» в ексклюзивному інтерв’ю розпитали орденоносця про його основні життєві віхи.
– Пане Володимире, за які заслуги Вас нагороджено високою державною відзнакою?
– В указі Президента зазначено: «… За значний особистий внесок у державне будівництво, культурно-освітній розвиток держави, багаторічну сумлінну працю».
За вагомістю цей орден другий після звання «Герой України». До мене орденом «Свобода» була нагороджена в Україні лише 41 людина. Пригадую відзначення 20-річчя Народного Руху в 2009 році. Це було в Києві у Палаці культури «Україна». Виступав Президент В. Ющенко. Після його виступу зал піднявся і довго аплодував. Потім, не сідаючи, попросив Президента присвоїти посмертно Василю Червонію звання «Герой України», якого перед тим – убили. Та Президент цього не зробив, а присвоїв йому орден «Свобода». Можливо, це було пов’язано з тим, що коли Червоній перебував на посаді голови Рівненської ОДА, у них з Президентом були якісь непорозуміння. Мене ж цим орденом нагородили за багаторічну працю на благо України.
– Розкажіть про це детальніше…
– Я виховувався у патріотичній родині патріотичного села. У Львівському університеті мені пощастило на патріотично налаштованих викладачів. Коли навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, заступником директора був Микола Жулинський. В інституті тоді працювали Віталій Дончик та В’ячеслав Брюховецький – майбутні автори проекту програми Народного Руху України за перебудову. Тоді ж познайомився з Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Володимиром Яворівським – теж співавторами проекту програми. Після цього викладав латинську мову в Київському університеті. В цей час там працювали такі викладачі-патріоти, як професор Василь Яременко, письменниця Оксана Забужко, Анатолій Погрібний, з якими я часто спілкувався.
– Коли життєва дорога закинула Вас до Тернополя?
– У 1985 році я переїхав до Тернополя, де працював викладачем давньоросійської, давньоукраїнської та зарубіжної літератури, а також латинської мови. Цікаво, що хоч тоді я був на кафедрі російської і зарубіжної літератури, декан факультету, професор Роман Гром’як, призначив мене куратором не російської, а української групи УФ-21. Він це зробив тому, що знав мої переконання. Лекції і практичні заняття в усіх групах викладав з позиції українознавства та патріотизму. На виховні години та пари запрошував письменників, поетів-патріотів, акторів нашого театру.
А в серпні 1990 року при підтримці мого хорошого знайомого Анатолія Погрібного, котрий працював першим заступником Міністра освіти, домігся відкриття тоді в Тернопільському фінансово-економічному інституті (тепер ТНЕУ) першої в Україні кафедри українознавства.
– У непростий час Ви могли відкрито захищати українське слово і мову…
– Коли у кінці 1988 року в Києві створили Товариство української мови, я виступив на цьому зібранні. Потім, прибувши в Тернопіль, розпочав активну роботу зі створення обласного і міського Товариств української мови. Спочатку обласне було створено в педінституті в грудні 1988 р., а потім – міське. Цікаво, що наше обласне Товариство саме української мови (бо у Львові раніше створилося Товариство рідної мови, на якому настояв тоді Львівський обком КПУ) було створено найшвидше в Україні.
– Пане Володимире, Ви стояли фактично біля витоків НРУ…
– Коли в «Літературній Україні» І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський, В. Дончик, В. Брюховецький опублікували проект програми Народного Руху, я одразу включився в Тернополі за створення першої в Україні Крайової організації НРУ, яка, як пригадую, була організована в ніч з 24 на 25 березня 1989 року. Тобто за півроку до Установчого з’їзду Народного Руху і на два місяці раніше, ніж у Львові та Івано-Франківську. Я активно включився в рухівську діяльність. Тоді на нас, перших рухівців, чинився шалений тиск з боку міліції, прокуратури, КДБ, керівництва підприємств, навчальних закладів, де ми працювали. Але ми вистояли! Я мав тоді відносно розв’язані руки, оскільки не був членом компартії і не був зв’язаний з КДБ. Тоді перші рухівці активно виступали проти компартії, радянської системи, чим пробуджували зі сплячки наших земляків. Пригадую, як ми влітку 1990 року занесли до нашого обласного управління КДБ труну, поклали її при вході і провели мітинг.
– Один з найяскравіших етапів Вашого громадсько-політичного життя пройшов у стінах Верховної Ради…
– У березні 1990 року мене обрали депутатом до Верховної Ради УРСР і до нашої міської ради. Рух тоді ще не був зареєстрований, тож нас висували кандидатами в депутати від трудових колективів. До ВР мене висунуло обласне підприємство електромереж. Мене і Л. Горохівського виборча комісія реєструвати не хотіла, але після декількох пікетів обласної ради таки зареєстрували.
У жовтні 1990 р. я був одним із 7 депутатів ВР, які приєдналися до голодуючих студентів. Ці події потім історики назвали Революцією на граніті. У парламенті я належав до радикальної фракції, виступав гостро, сміливо, чим прославив на всю Україну мікрофон №2. Згодом брав участь у Помаранчевій революції та Революції гідності, за що маю певні відзнаки.
– Мабуть, мало хто знає, що Ви за підсумками 2006-07 рр. стали переможцем Всеукраїнського журналістського конкурсу. Розкажіть про це…
– Дійсно, було таке. Переможцем я став у номінації «Журналістське антикорупційне розслідування». На цю тему багато писав тоді і пишу тепер. До речі, був чи не єдиним держслужбовцем України, який дозволяв собі критикувати владу.
– Чим займаєтеся нині?
– Являюся першим заступником обласного Конгресу української інтелігенції, член НСЖУ, член «Меморіалу», Товариства ім. братів Лепких, полковником козацтва «Подільська Січ». Виступаю практично на всіх тернопільських мітингах, панахидах, на радіо і телебаченні, перед учнями шкіл, гімназій, коледжів тощо.
– Знаю, що орден «Свобода» у Вас не перша відзнака від держави…
– Нагороджений ще орденом «За заслуги III ступеня», моє ім’я занесено до книги шани «Людина державного мислення», маю чимало грамот і подяк обласної і міської рад.
– При наших зустрічах Ви завжди енергійний та життєрадісний. Чи є у Вас плани на майбутнє?
– Нещодавно видав фотоальбом «Моє життя у світлинах», готую до друку двотомник моїх статей, починаючи з 1989 року, пишу книгу споминів…
Іван Білий
БІОГРАФІЯ
Володимир Володимирович Колінець народився 19 вересня 1950 року в с. Кудинівці Зборівського району. Закінчив Львівський університет (1977 р.) та Академію державного управління при Президентові України (2001 р.). Викладав у педагогічному інституті в м. Бєльці (нині Молдова), Київському університеті ім. Т. Шевченка, Тернопільських педагогічному інституті та економічному університеті. У 1994-1998 роках – голова Зборівської районної ради і РДА. Народний депутат України I-го скликання (від 1990 р.). Депутат Тернопільської міської ради (1990 р.), Тернопільської обласної ради II-го скликання (1994 р.).
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: Колінець
9440