На Прикарпатті вона була одна така. Її помітили ще два роки тому, але підібратися до неї було важко. Та якщо людині щось впаде в око, то протистояти важко навіть матінці-природі. Крани, вантажівки, лісники, патруль та телевізійні камери – до столиці везли головну ялинку країни.
Струнка, пишна, зелена. З-поміж сухих та похмурих дерев вона була окрасою та гордістю лісництва, каже його керівник. Росла 75 років, це навіть більше, ніж середня тривалість життя в Україні, але хтось вирішив, що тепер їй місце на головній площі України. Десь міcяць-півтора вона тішитиме око українців, її покажуть на всіх телеканалах, а потім викинуть на смітник. Ось і казочці кінець…
Ніколи не була надто сентиментальною, але старої пишної ялинки чомусь стало шкода. «Навіть у глибокому лісі нема спокою від людей», – подумалось мені. Як на мене, гра не варта свічок. Таку красу знищили заради місяця власної потіхи. Це який споживацький підхід: не людина для світу, а світ для людини.
Коли електропила врізалася у соковитий стовбур дерева, усі плескали в долоні, а я не розуміла і не розділяла їхньої радості. Коли ця ялинка проростала з землі, більшість із нас ще не було на цьому світі. Чому так? І тут відповідь на запитання: дерево виросло само. Ніхто не докладав жодних зусиль, тому так легко його зрізати.
Якби його посадили, щодня підливали, удобрювали, охороняли, то по-іншому відносились би до такого добра. Справді, це перевірений факт. Якось довелося побувати в одній південній країні Європи – спека понад 45 градусів. Під палючим сонцем не те що рослині, людині важко вижити. Але не тут то було. Маленькі квіточки комфортно почуваються під прямим сонячним промінням, а все тому, що носяться з ними, як з розбитим яйцем. По-перше, квітники пересаджують тричі на рік. Бо одним рослинам до вподоби температура у 10 градусів, іншим – у 40. Упродовж дня їх поливають, то створюють їм тінь, то, навпаки, відкривають, щоб вони поживилися сонячними променями, підлив проведено до кожної рослини. Це ціла епопея, мало не театральне дійство. Спершу мені самій було смішно, як комунальники носяться з тими квітами, які й на вигляд, чесно кажучи, так собі. Посеред дня перекривають вулиці для проїзду спецтехніки. Запустили крани, одні поливають дерева, інші стрижуть. Думаю, та в нас, коли людині стає погано на вулиці, менше метушаться, ніж тут над квіточками.
Але потім зрозуміла, що до цього треба дорости. Цивілізоване суспільство уже зрозуміло значення природи. Не відгороджує себе бетонними стінами та золотими віконними рамами. Це, як мінімум, ознака несмаку. Живе настільки легко, що в будь-яку хвилину готове зірватися з місця і з рюкзаком за плечима іти, куди очі дивляться.
Те, що маємо – не цінуємо, а втрачаючи – плачемо. Країни, обділені дарами природи, роблять усе, аби у них прижилися живі організми, а ми по-варварськи пиляємо живі дерева ще й робимо з цього виставу.
Скажете традиція? Новий рік має пахнути хвоєю… Можливо. Але для чого тягнути її собі під ніс. Можна піти в ліс, парк, і не тільки хвоєю дихати, а й свіжим повітрям. І вовки ситі, і вівці цілі. Як на мене, принцип «не моє – не шкода» – це якийсь пережиток комунізму.
Взагалі-то зараз стало дуже популярно відпочивати на природі, подорожувати, жити за містом, ходити у спортзал, правильно харчуватися, носити одяг з натуральних тканин, користуватися натуральною косметикою. Але не всі розуміють суть таких процесів. Частина людей просто піддається тенденціям моди й інертно слідує прикладу. Як на мене, хай вже краще так, аніж ніяк….
Можете назвати мене моралісткою, ідеалісткою і чи щось у цьому роді, але все ж я переконана, що людина щось повинна давати цьому світу, а не тільки брати і з тваринницьким інстинктом нищити все навколо, думати, що все у цьому світі тільки для неї. Навіть від трутня у природі є користь, а людина все-таки – вища істота.
Джерело: Тижневик "Номер один"
5899