Віталій народився 25 квітня 2001 року у Новояворівську на Львівщині. Через рік родина переїхала на Тернопільщину.
Віталік із дитинства був активним і творчим, захоплювався народними танцями, – розповідає батько Юрій. – У другому класі записався у зразковий аматорський дитячий танцювальний колектив “Первоцвіт”, що у Копичинцях. Вони багато займалися, часто виступали як у своєму місті, так і в різних куточках України, також їздили у Польщу, Німеччину, Болгарію, привозили нагороди.
Захоплення танцями допомогло сину змалку розвинути відповідальність, дисциплінованість, навчитися працювати у команді. Одного разу в третьому класі Віталік захворів, у нього була висока температура, але того дня у колектива був відповідальний виступ і він мав кілька ключових ролей у номерах. Він сказав: “Я не підведу свій колектив, на мене Оксана Василівна розраховує”. Вони тоді дуже гарно виступили. Син настільки зібрався і виклався на сцені, що зумів подолати хворобу.
Після закінчення школи в 2016 році Віталій вступив до Гусятинського фахового коледжа ТНТУ імені Івана Пулюя, вивчився на техніка-програміста.
Він із дитинства цікавився комп’ютерами, програмуванням, тож саме цей напрям обрав як майбутню професію. Ми у всьому підтримували своїх синів – Віталія та його молодшого брата Дениса. Хотіли, щоб обрали фах, який їм до душі, – каже пан Юрій.
Хлопець продовжив навчання у Тернопільському національному технічному університеті на факультеті комп’ютерно-інформаційних систем і програмної інженерії.
Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, Віталій ще навчався у виші, проте звертався до Нацгвардії, інших військових підрозділів, аби стати на захист Батьківщини. Його не брали, радили закінчити навчання, адже на фронті потрібні ІТ-спеціалісти. У серпні 2022 року, на наступний день після отримання диплома, Віталій пішов у військкомат і підписав контракт із ЗСУ. Батьки підтримали його рішення.
Я поїхав разом із сином у військкомат. Сподівався, що також піду служити, будемо в одному підрозділі. Але мені відмовили. Віталій тоді сказав із усмішкою: “Тату, я йду воювати, а ти допомагатимеш, будеш моїм надійним тилом”. Так і сталося. Спершу ми купували амуніцію, потім різне обладнання. Коли не вистачало власних коштів, організовували збори, адже потрібні були і тепловізори, і реби, і автівки, причіп, квадроцикл, – розповідає пан Юрій.
29 серпня 2022 року Віталій вирушив на навчальний полігон. Після успішного проходження тестів його відправили на навчання штурмовиків у Велику Британію. Після повернення спершу направили у 44-ту артилерійську бригаду, а вже через кілька днів перевели у 3-тю роту 108-го батальйону 10-ї бригади “Едельвейс”. У листопаді він брав участь у боях на гарячому Бахмутському напрямку.
Перші вісім місяців були дуже важкими. Син практично постійно був на “нулі” у штурмовому підрозділі. Отримав кілька контузій. Не раз було так, що вдавалося дивом врятуватися. На Миколая три ракети прилетіли дуже близько до місця, де він перебував із побратимом, жодна не розірвалася. Це був ніби подарунок від Чудотворця, – каже батько.
Згодом Віталію запропонували використати свої знання з ІТ-сфери та стати оператором дронів. Хлопець почав навчатися і став одним із найкращих фахівців у підрозділі. Він коригував артилерію, робив скиди гранат, виводив штурмові групи, виявляв ворожі установки.
Віталік врятував багато своїх побратимів. Взимку 2024 року був випадок, коли під час вильоту він виявив, що наші позиції атакують і хочуть взяти у кільце 9 ворожих танків і близько 200 росіян. Тоді вони працювали з пів четвертої ранку і до сьомої вечора, знищили ворожі сили і врятувати наших бійців. Після цього синові дали відпустку, – розповідає пан Юрій.
За відповідальну службу та порятунок побратимів Віталія нагородили відзнаками Міністра оборони України “Хрест Доблесті” та “Залізний Хрест”, медаллю “Захисник Вітчизни”, іменним годинником командира 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”.
За словами батька, Віталія любили і поважали побратими за його відповідальність, чесність і хоробрість.
У сина було багато планів на майбутнє. Він мріяв про сім’ю та дітей. 24 квітня 2024 року зробив пропозицію своїй коханій Ірині. Вони планували у жовтні відгуляти весілля. Ми щиро раділи за дітей і з нетерпінням чекали цієї події, – поділився пан Юрій.
Але 30 травня 2024 року, о 14:30, всі ці плани зруйнувала ворожа ракета. Життя Віталія та його побратима Олександра із позивним “Карма” обірвалися під час виконання ними бойового завдання біля населеного пункту Райгородок Донецької області.
Того дня вранці ми ще поговорили з сином. Ні у нього, ні у мене не було відчуття, що це востаннє, що щось може трапитися… Як ми вже згодом дізналися, Віталік того дня ще встиг зробив сюрприз своїй коханій Іринці – замовив їй обід і квіти на роботу, аби вона відчувала його турботу. А вже по обіді дізналися цю страшну новину…, – пригадує батько.
Віталія поховали на кладовищі у селі Яблунів Копичинецької громади на Тернопільщині 5 червня 2024 року. Його посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. У жовтні 2024 року захиснику було присвоєно відзнаку “Почесний громадянин Тернопільської області”. 4 вересня 2025 року митрополит Епіфаній вручив батькам посмертну нагороду для сина – медаль ПЦУ “Хрест Свободи” за жертовне служіння Україні.
5 грудня 2025 року Указом Президента України Віталію Сидоруку посмертно надали звання Героя України.
Багато побратимів приїздили до батьків і дякували, що Віталій врятував їм життя.
Віталію Сидоруку назавжди 23 роки. У захисника залишилися батьки, молодший брат і наречена.
Світла пам’ять і честь Герою!
Фото з сімейного архіву, Чортківської міської ради
Джерело: Укрінформ
9405