Володимир народився 6 січня 1974 року в селі Шершенівка. Згодом його родина переїхала у Борщів. Навчався у Борщівській школі №1, після її закінчення вступив до Борщівського профтехучилища, далі здобував освіту в місцевому агротехнічному коледжі.
Із майбутньою дружиною Інесою він познайомився на роботі, і вже за місяць запропонував одружитися.
– Ми виросли в одному місті, знали одне про одного, але не були знайомі. Володя був високий, красивий і дуже вирізнявся з-поміж усіх хлопців у нашому місті. Коли почали працювати разом, я помітила, який Володя турботливий і уважний. Він завжди був поруч, допомагав у всьому. Але тривалий час ніяк не виявляв свої почуття. Я навіть трішки злилася через це, адже він мені дуже подобався. Через місяць після знайомства, 9 травня, підійшов до мене і запропонував одружитися. Я була вражена його рішучістю. Попросила часу, аби подумати, але Володя дав мені лише п´ять хвилин. І я погодилася. Ні миті не шкодувала про своє рішення, адже ми побудували чудову сім’ю і були надзвичайно щасливими, – розповідає жінка.
У подружжя народилися син і донька. Інеса та Володимир придбали будинок, який разом добудовували та облаштовували.
– У Володі – золоті руки, здавалося, він умів робити все. І, що найголовніше, все йому вдавалося. Багато років віддав роботі на рятувально-водолазній станції, працював у Борщівській комунальній котельні. У колективах його любили, цінували його роботу, – додає дружина воїна.
За її словами, чоловік дуже любив працювати з деревом, виготовляти з нього різні речі, мав до цієї справи справжній талант. Подружжя Сакалюків реставрувало старі меблі, вони також зібрали колекцію давніх борщівських вишиванок, які збереглися у їхніх родинах.
Коли почалася повномасштабна війна, Володимир долучився до тероборони. 6 березня пішов у військкомат і отримав повістку.
– Коли чоловік повідомив про своє рішення захищати країну, я спершу пробувала його переконати залишитися. Казала, що він потрібен мені й дітям. Але він сказав, що йде воювати саме заради нас, аби захистити родину, – пригадує Інеса.
У військкоматі Володимиру сказали готуватися до виїзду вже 8 березня.
– Ми не очікували, що буде так мало часу на збори. Поспіхом купували все необхідне, не всі речі могли знайти. На душі у мене було дуже тривожно. Спершу їх відправили у Черкаси на навчання, а вже 1 квітня – у Сіверськодонецьк. Там була дуже складна ситуація. Я не випускала телефон із рук і постійно чекала на його дзвінок або повідомлення, – пригадує жінка.
Володимир служив у 115-й бригаді, виконував завдання кулеметника і стрільця. Згодом на певний час його прикомандирували до роти охорони. А опісля їх почали готувати у штурмову бригаду.
– У липні, коли підрозділ чоловіка відвели з передової і вони перебували у Дніпрі, їм дозволили поїхати додому. Він приїздив тричі по кілька днів, і це був найщасливіший час для нас. Адже коли ти на війні, дивишся смерті в очі, то по-справжньому цінуєш час, рідних людей, переосмислюєш своє життя. Ми ж із дітьми не могли натішитися чоловіком і татом, за якого так сильно хвилювалися. Їздили відпочивати, багато розмовляли, фотографувалися, просто насолоджувалися кожним моментом, кожною хвилиною разом, – розповідає Інеса.
Уже в серпні підрозділ Володимира відправили на Донеччину. 12 вересня 2022 року він виконував бойове завдання поблизу села Опитне Покровського району. Під час ворожого танкового обстрілу Володимир був важко поранений, допомагаючи пораненим побратимам, унаслідок чого загинув.
– Це був єдиний день за весь час перебування на війні, коли Володя не зателефонував. Я дуже хвилювалася. Мені зателефонував його товариш, сказав, що чоловік на завданні, що він ввечері зв’яжеться з нами. Але цього не сталося. У вівторок мені повідомили, що Володя важко поранений. Ми з сином вже шукали можливість, як перевезти його в Київ, дізнавалися, у якій він лікарні. Потім мені зателефонували з невідомого номера. Жінка запитала, чи є хтось зі мною поряд. Я тоді одразу зрозуміла, що вона хоче сказати щось дуже погане… Найстрашніше було повідомити про смерть дітям, його і моїй мамам, сестрі і брату…, – розповіла Інеса.
За її словами, нещодавно до них приїздив побратим чоловіка. Це один із бійців, яким Володимир допомагав у тому страшному бою. Військовий розповів, що бачив, як Володимир рятував поранених бійців, відносив їх у безпечне місце. А ще пам’ятає, як чоловік підбадьорював, що все буде гаразд і його вилікують. Загалом у тому бою було 17 важкопоранених бійців, із них вижили далеко не всі…
– Побратими чоловіка, які з ним служили, приїздили на похорон і підтримують із нами зв’язок. Вони кажуть, що Володя був надійним товаришем, з яким не страшно йти в бій, який завжди готовий допомогти. А друг Микола зізнався мені, що таку людину, як Володя, він зустрічав лише раз у житті і за короткий час служби вони стали справжніми братами, – поділилася дружина воїна.
Володимир мріяв, що після Перемоги України та повернення з війни він із дружиною, донькою та сином поїдуть мандрувати Швецією. Він працював у цій країні і був вражений її красою.
– Чоловік дуже любив наших дітей і мріяв, щоб вони були щасливі, жили в достатку в мирній Україні. А ще мріяв про онуків та спокійну старість у нашому рідному домі, затишок у якому ми створювали разом. Він дуже хотів закінчити наш гостьовий будиночок, який збудував сам. На другому поверсі мав бути більярдний стіл і крісло-гойдалка для мене. Так ми мали проводити наші вечори разом. Улітку я продовжила робити там ремонт, хоч це було надзвичайно боляче без Володі. Але ми з дітьми хочемо здійснити його мрії. Хоч і розуміємо, що без нього вони будуть зовсім іншими…, – каже Інеса.
Володимира Сакалюка поховали у рідному Борщеві. У нього залишилися дружина, син, донька, мама, брат, сестра, рідні та друзі.
Військового посмертно нагородили медаллю «Захиснику Вітчизни» та званням «Почесний громадянин міста Борщів».
Світла пам’ять і честь Герою!
Фото з сімейного архіву
Джерело: Укрінформ
4139