Найсвіжіше:
• 25.06.2019 ДРУГА ТОВАРИСЬКА ГРА з нагоди міжнародного дня моряка на підтримку та вимогу звільнення українських військових моряків з російського полону • Лялька-мотанка – скриня душі і серця • Проблеми батьків та дітей • Курси для учасників АТО/ООС (ТНЕУ, м.Тернопіль) • «Тернопільобленерго» нагадує про електробезпеку на канікулах • Суд дозволив ФОПу не платити ЄСВ за місяці без доходу • Документи, які необхідно подати, щоб отримати ліцензію на право зберігання пального, оптової та роздрібної торгівлі пальним • Кабмін збільшив вартість реєстрації торгових марок і патентів • Укрпошта доставлятиме товари замовників торгів Prozorro • Торт «Естерхазі» від Люби Біріної • Гусятинці реанімовують пам’ятник… трактору • Усіх, хто відвідає «Файне місто», чекає чотири дні музики та свободи • Команда Барни готова передати управління областю наступникам та навіть підказати і навчити, що й до чого • Із Києва до Львова можна буде злітати за ціною від 17 євро • Голова Вишнівецької ОТГ Володимир Кравець іде у Верховну Раду з командою • Свято морозива – це сімейна розвага для дітей та їхніх батьків • Маленьке Ріо-де-Жанейро є на Тернопільщині • Загиблий морпіх з Кіровоградщини, а не з Тернопільщини • «Нафтогаз» оголосив про зниження ціни на газ для населення • «Контінентал»: успішне об’єднання бізнесів «Мрії» та компанії СFG • По дорозі на Дальній пляж загинуло двоє молодих чоловіків • У Тернополі дитина випала з вікна • ГОРОСКОП 19 – 25 червня • У Лучці від пиятики чоловік вистрілив собі у живіт • Валерій Чоботар про те, чому вирішив балотуватися у Верховну Раду: «Маючи страх від побаченого на війні, я дмухаю на холодне, бо боюся втратити щось більше, втратити нашу державність. А я не готовий до імміграції!»
rss
Син свого батька: чому голова тернопільського «Автомайдану» Ігор Василів не вміє жити по-іншому

Опубліковано: 20 Грудня о 14:54



Активіста громадської організації «Автомайдан» Ігоря Василіва знають за його позицію завжди рубати правду та бажання змінити систему. Та мало кому відомо, що його батько Володимир був відомим фізиком, у домашніх умовах вирощував кристали та пережив чимало цькувань через те, що народився в родині воїна УПА. Життя батька Ігоря Василіва було сповнене перепон та труднощів через систему, з якою чоловік не хотів миритися. Так само, як зараз не може змиритися з нею його син Ігор. Мабуть, недарма кажуть, що яблуко від яблуні падає неподалік. Нам вдалось дізнатися більше про історію людини, що дала життя відомому  на Тернопільщині активісту, та зрозуміти, чому по-іншому Ігор Василів зараз чинити не вміє.

Дідусь – воїн УПА та церковний диригент

Батько Ігоря Василіва – Володимир – народився 3 листопада 1942 року в Монастириському районі (Тернопільська область) у селі Слобідка-Горішня в родині колгоспника. Там і навчався у початковій школі.

– Закінчив як початкову, так і середню школи з похвальною грамотою. У середній школі навчався добре, навіть ішов на медаль, але медалі йому не дали, – розповідає Ігор Василів.

Батько Володимира Василіва – Іларій Степанович – був членом УПА, тому хлопчик постійно перебував «під підозрою». Єдине, що йому допомогло…

закінчити школу з гарним атестатом, так це те, що директор школи любив тих дітей, які гарно вчилися, звертав на них увагу.

– Та, мабуть, і директору вказували на те, чиїм сином був  Володя. Він відчував, що  вчителі йому занижують оцінки. Володя закінчував середню школу все на п’ять і треба було дати йому медаль. Та якась була вказівка, щоби не дати її. Директор сказав Володі, що поставить йому з фізики четвірку, хоч і знав він на п’ять. І вже йому медалі не вистачило, – розповідає мама Ігоря Василіва. – Так закінчив Володя школу з тією однією четвіркою та й поїхав поступати в Кременець на фізичний відділ. Там здав іспит із фізики уже на п’ять. І його одразу прийняли до Кременецького педагогічного інституту. Закінчив він його знову ж таки з відзнакою. Хоча походження батька Володі давало про себе знати й тоді.

Батько Володимира Василіва, окрім дотичності до УПА, ще й був диригентом церковного хору. Тоді, в радянські часи, такі люди автоматично ставали ворогами.

– Він був не з тих, хто піде і скаже: «Ні, ні, я за нову владу!» Навіть пригадалася історія. У нас була сусідка, яку всі жартома називали трохи психічнохворою. Вона, наприклад, вміла пилкою просто вирізати рівний круг із дерева. Мабуть, до сьогодні так ніхто не втне зробити без креслення, а вона могла. Нам, дітям, то було дивно. Коли в країні стало трішки вільніше, десь у 1989 році, то ця сусідка була першою, хто організував дитячий вертеп. Нас, дітей, вона зібрала і ми ходили по селі з вертепом, – пригадує Ігор Василів.

Тоді ще маленький Ігор не знав, що та дивна сусідка колись теж була з його дідом в УПА. Коли дідусь Ігоря захворів, грошей на лікування як таких не було. Тому родина готувалася до найгіршого. Малого Василіва відправили купити чорну тканину.

– До мене тоді подзвонила тітка і каже, що треба купити чорну тканину на похорон, хоча дід ще був живий. Нас тоді усіх онуків зібрали і привели до нього, але він нас не впізнав. Сказав: «Це хто такі?» Тоді я зрозумів, що дідові погано і він буде помирати. І тут до нас прийшла та сусідка. Прізвище у неї було Годик, та ми її називали бабою Годичкою. Так от, вона прийшла до діда і сиділа з ним у кімнаті, але двері добре зачинені не були. І я через шпаринку слухав їхню розмову.  І от пригадую, вона казала до діда: «Чи ти пам’ятаєш, як я тобі на козацьку могилу листівки принесла?» Він відповів: «То це була ти?» От уявіть, вони жили все життя через одну хату в селі і не знали, що разом були в УПА. Після тої розмови дідусь на якийсь час навіть одужав, – пригадує Ігор Василів.

З дитинства – ворог держави

Очевидно, що з такою біографією Володимиру Василіву було важко «пробитися» в світі. Активіст розповідає, що в селі не могли зрозуміти, як татові вдалося все ж вступити до інституту. Пліткували, що йому допомогла сусідка Годичка. Вона казала: «Між нами є дуже багато розумних людей». Ігор Василів припускає, що їй якось вдалося вплинути на те, щоби батько таки отримав освіту. Та правда це чи ні, запитати вже ні в кого. Годичка й це забрала із собою в могилу.

– До речі, мій дідусь хоч і 53 роки був диригентом, однак відповідної освіти не здобував. Можливості не було. Однак мав до музики хист. Йому було достатньо тільки глянути на учнів, якщо вони брали якусь не ту ноту, як вони одразу все розуміли. Я один з небагатьох людей, кому дід дозволяв «залазити», так би мовити, «на хор». Більше він нікого не пускав, –  розповідає Ігор Василів.

Та жила родина Василівих тоді незаможно. Щоби Володимир мав можливість купити квиток до Кременця на навчання, його дві сестри ходили на горб копати хрін на продаж.

– Заробляли яких 6 копійок, щоби Володя, мій тато, міг здобувати освіту. Тоді ж у післявоєнний час грошей на навчання не було, – каже «автомайданівець».

До речі, дідусь Ігоря Василіва сидів в одній камері з Миколою Лебедем – одним із лідерів ОУН-УПА.  

– Це ми тепер знаємо Коновальця та інших. Так, вони великі люди були. Проте саме тих, хто заснував УПА, посадили поляки, коли їх вичислили, як і мого діда. Коли я діда питав, як він туди потрапив, то він казав: «Сину, я просто косив конюшину. Пішов на «панське» поле. І до мене підійшли двоє… Але вже тоді я був готовий боротися за Україну», – пригадує Ігор Василів.

З армії – ніби з війни

Мама Ігоря Василіва – Фаїна Яківна – з багатодітної родини. Розповідає, що мала шість братів та сестер. Познайомилася з батьком Ігоря Василіва в інституті, де вони разом навчалися. Жінка пригадує, що тоді діти долали десятки кілометрів пішки, щоби потрапити на навчання. Часом босі, часом голодні.

– Хтось один хліба візьме, то поділиться по дорозі. А в кого не було, то й не було. Мама Володі завше пекла йому паляниці на навчання. Тоді життя було досить важке. Володя знав, що грошей родина не має, а тому треба вчитися. Усі сесії здавав на відмінно, щоби мати підвищену стипендію. Правда, тоді звичайна стипендія була 22 рублі 25 копійок, а підвищена – на п’ять рублів більша. От він ці гроші одержував, за них і вчився. Їздити додому, як нинішні студенти, звичайно, що не могли. Тому він із Кременця до Монастириська  приїздив тільки на канікули. Під час літніх канікул з батьком завше косив. Ціле дитинство пас корову, – розповідає Фаїна Яківна Василів.

Навчання в Кременці Володимир Василів закінчив із відзнакою, тому його мали би за законом відправити на роботу в краще місце – в районний центр чи в село міського типу. Та як дійшло до справи, то відправили в Монастириський район, в село Задарів, у середню школу.

– Оскільки на той час ми вже були одружені, то нас разом направили в Задарів. Коли ми туди прийшли працювати, на все село був лише один хлопець, що вчився заочно в інституті. Село було хоч і гарне, велике, але чомусь стимулу до навчання не було. Володя ж читав фізику. І після його уроків дуже багато дітей почали її любити. Це стало поштовхом до того, що наступного року діти почали поступати у ВНЗ.  Володя пропрацював два роки. У 1965-му році він пішов в армію. Там одразу глянули на паспорт і російською сказали: «Тепер ти будеш Васільєв».  Видали йому навіть військовий квиток на «Васільєва». До сьогодні зберігся. Так Володя прослужив спочатку в Харкові, а згодом у Львові в ракетних військах. Щоправда, солдатом побув не довго, а більше читав лекції іншим призовникам, – розповідає Фаїна Яківна.

Тоді, за словами мами Ігоря Василіва, в армії була традиція: коли ти вже звільняєшся від служби, то тобі дають нові чоботи додому.

– Володя віддав чоботи, в яких служив. Прийшов по нові, а йому дали ті ж самі. От у них  він і прийшов додому. Нашій доньці Олі тоді було вже п’ять років. Знаєте, він був такий на вигляд, ніби прийшов з війни: сорочка стара, в деяких місцях роздерта, кітеля не було. Голісінький. Усе забрали. Йде він, пригадую, попри школу, а там учні грали у волейбол. Підбігли привітатися з ним, бо ж за той час, що Володя викладав, діти встигли його полюбити. Та в той момент йому було так соромно перед ними. Казав: «Я між тими дітьми виглядав дідом», – пригадує жінка.

Після армії батько Ігоря Василіва повернувся назад викладати у школу. Мама активіста пригадує, що не було такого уроку, на який її чоловік міг собі дозволити запізнитися. Тільки дзвінок – він вже у класі.

– Я присвятила своє життя більше сім’ї, а Володя – роботі. Він ніколи не лінувався, – запевняє Фаїна Яківна. –  У 1969 році його запросили на роботу до Кременецького педагогічного інституту. Там він працював десь півроку. Згодом інститут перейшов до Тернополя. На той час Володі вже дали квартиру в Кременці, а тут прийшов лист про перевід інституту. То ми фактично у тій квартирі переночували одну ніч і поїхали в Тернопіль. Там, правда, теж дали житло, дещо краще, на «Східному». Згодом Володя поступив в аспірантуру до Одеси. Його робота була більш практичною. Досліджував титан, його склад. В Одесі одержував стипендію та зарплатню. Він завжди знав, що треба економити, тому старався відкладати, – каже пані Фаїна.

Після закінчення аспірантури Володимир Василів мав повернутися до викладання в Тернополі. Проте знову свою роль відіграло минуле діда, і «добрі люди» посприяли, щоби в інституті раптом бракнуло місць.

– Після того Володя пішов в училище, бо ж треба копійку заробляти. Він читав електротехніку і радіотехніку,- продовжує пані Фаїна. – Паралельно писав книжки.

Ігор Василів каже, що його тато завжди намагався писати доступно та зрозуміло для учнів.

– Якщо ти не орієнтуєшся в чомусь, то взявши книжку, зможеш зрозуміти, про що йдеться, як це працює. Він вчив, як треба вчити когось,- каже Ігор Василів.

На той час у Донецьку діяв інститут підвищення кваліфікації для вчителів. Туди двічі на рік запрошували Володимира Василіва читати лекції. Згодом навіть пропонували перейти на постійну роботу, але дружина була проти.

– Ігор ще був маленький, та ще й українець, ніколи росіянином не стане, а там діти будуть його штурхати. Тому я була проти. Врешті Володя відмовився від тої думки,- каже пані Фаїна.

До слова, мама Ігоря Василіва за спеціальністю математик. Жінка пригадує, що в ті часи, попри скруту, бажання заробити статки у них не було. Хотілося вчити дітей.

– Одного року ми приймали в педінституті вступні іспити та читали лекції абітурієнтам. За те літо обоє заробили і змогли купити пилосос за 52 рублі. Не було тоді такої пристрасті до грошей, хотілося навчати,- каже пані Фаїна.

«Мене ті діти так злили, бо я хотів побути з татом»

Вчительське життя батька добряче докучало маленькому Ігорю Василіву. Каже, що тато був постійно зайнятий зі своїми учнями і мало часу знаходив, щоби погратися з ним, рідним сином.

– Пригадую, як ми жили у квартирі, я засинав під звуки друкарської машинки. Батько постійно щось набирав. У суботу-неділю до нас додому без кінця йшли учні, бо він з ними займався. Я так не любив тих дітей, бо хотів хоч на вихідні з татом побути, натомість мав сидіти тихо, бо тато викладає, – пригадує активіст. – Коли він ще працював у дев’ятому училищі, я прийшов до нього, а в класі парти були розрізані навпіл. Виявилось, що тато сказав їх так розпиляти, щоб учні не списували і сиділи по одному.

За життя батько Ігоря Василіва видав кілька книжок із фізичних дисциплін. Одну вдалося опублікувати навіть в авторстві з його дружиною.

– Одного разу до батька подзвонили з Кіровограда, щоб отримати дозвіл використати його матеріали з книжки. Хотіли навіть йому заплатити, але батько сказав: «Мені вже держава раз заплатила за те, що я над цим працював, тому беріть, я написав, щоби ви вчилися», – каже «автомайданівець».

За грішми батько Ігоря ніколи не гонився. Йому було цікаво відкривати щось нове. – Уявіть собі, тато вирощував кристали в домашніх умовах. Вдома у нас залишилося багато винаходів, які батько майстрував сам. Мама завжди казала: ото, борони Боже, тебе не стане, то ми з тим всім не розберемося. Так і сталося. Щось натискаєш у хаті, і не ясно, що запускаєш, – каже Ігор Василів. Проте він ніколи не робив щось абияк. У нього не було тимчасових речей, все мало бути капітально.

Якось батько Ігоря побачив по телевізору бджолину сауну і загорівся зробити таку ж самостійно.  Довго чоловік виношував ескіз конструкції, готував матеріали і врешті своїми руками змайстрував нічим не гіршу від тої, що побачив на екрані.

–  Під хатою в нього ціла лабораторія була (сміється,-  авт.) Знаєте, не було дня, щоби він лежав. Постійно щось робив. Кілька днів перед смертю щось вони з Матвієм (сином Ігоря, – авт.) говорили, то батько пообіцяв зробити йому кімнату на даху. Навіть лежачи у лікарні, дав мені креслення майбутньої кімнати Матвія, – продовжує Ігор Василів.

Однак змайструвати кімнату онукові батько активіста не встиг. Помер у листопаді минулого року.  

– Навіть в останній тиждень життя він хотів працювати,- каже Фаїна Яківна.

Жінка дістала аркуш паперу, на якому чіткими лініями було зображено драбину, яку її чоловік планував змайструвати. У Володимира Василіва на той час трусилися руки, але без креслення починати роботу було не в його правилах.

– Після того, як йому поставили кардіостимулятор, він прочитав інструкцію до нього повністю і сказав: «У мене серце буде стукати-стукати, а тоді трісне і кінець». І так воно й сталося, – із сумом каже пані Фаїна.  

Лікарі називали батька Ігоря Василіва чоловіком-загадкою, бо на запитання: «Що вас болить?», він відповідав, що болить душа.

– Я би не сказав, що в тата було легке життя, але воно точно не було поганим. Однак він багато тримав у собі. Навіть говорив лікарям: «Відпустіть мене додому! Ви ж хіміки, ви мені душу  не полікуєте, а мене душа болить». А коли його запитували, чи давно захворів, він відповідав: «З того для, коли мій Ігор пішов на Майдан», – ледь стримує сльози Ігор Василів.

Мама активіста каже, що помер Володимир Василів несподівано для всіх. Ще звечора повечеряв, з’їв риби, кісточки відділив від м’яса собі сам, з’їв два налисники з варенням, чаю випив та й ліг спати.

– Десь о пів на другу я прокинулася, дала йому води, накрила плечі, спитала: «Добре тобі?» Спокійним голосом сказав, що добре. Близько третьої якась сила ніби сказала до мене: «Чого лежиш? Іди подивися». Я схопилася з ліжка, підійшла до дверей і не почула його дихання,-  зі сльозами на очах пригадує Фаїна Яківна.

Мабуть, схильність віддавати себе більше іншим, ніж родині, бажання допомогти, не «гнутися» системі, передалися у спадок Ігорю Василіву від батька. Активіст болісно пережив втрату тата, хоча він прожив досить довге життя, однак дітям завше хочеться, щоби їхні найдорожчі якомога довше були поруч. Та донині Ігор пам’ятає слова дідуся, які згодом повторював батько: «Ігор, ти ніколи не зможеш жити не чесно! Просто не зможеш!»

 


Джерело: Тижневик "Номер один"



Новини
24 Червня
23 Червня
22 Червня
21 Червня
20 Червня
Який варіант міграції Ви розглядаєте для себе?
  • Виїхати на заробітки з метою залишитися за кордоном назавжди 47%, 20 votes
    20 votes 47%
    20 votes - 47% of all votes
  • Не думаю про еміграцію і заробітки. Комфортно працюю в Україні 26%, 11 votes
    11 votes 26%
    11 votes - 26% of all votes
  • Поїхати на кілька років, заробити необхідну суму і повернутися 16%, 7 votes
    7 votes 16%
    7 votes - 16% of all votes
  • Сезонні роботи на місяць-два 12%, 5 votes
    5 votes 12%
    5 votes - 12% of all votes
Total Votes: 43
Вересень 19, 2018 - Квітень 30, 2019
Voting is closed
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше