На Святвечір 1936 року в церкві надприродним способом самовідновився запрестольний образ Розп’яття Ісуса Христа, за переказами, подарований Богданом Хмельницьким, який часто бував у Глинянах, зокрема 1648 року, готуючись до штурму Львова, відпочивав на подвір’ї храму Успення Пресвятої Богородиці.
Відповідно до цієї легенди, вік образа Розп’яття на сьогодні перевищував би 350 років. Однак науковці схильні датувати його кінцем ХІІІ ст. Отже, розп’яттю понад 200 років.
Уночі перед Різдвом 1936 року, за спогадами місцевих мешканців, у старенькому дерев’яному храмі з’явилося дивне світло – сіяла запрестольна ікона Розп’яття Ісуса Христа, на яку в той час мало хто звертав увагу. Дивна подія привернула увагу багатьох мирян. Із розповідей, першими дивне світло у храмі побачили Богдана Маркевич, Ізабелла Новак і Ярослава Паньків. Тоді вони були ще дітьми. Найближче до церкви жила Богдана Маркевич.
– Я з церквою росла, – розповідала бабуся Богдана. – Тоді ще навіть загорожі не було. Вийшла з хати – і просто на подвір’я храму. Наближався Святвечір, ми з дівчатами бавилися біля церкви. Зима була безсніжна. Аж раптом побачили у храмі сильне світло. Подумали, що то щось горить. Почали через шпарки зазирати всередину. Побігли до паламаря Івана Ціслецінського, у якого були ключі. Диво – на запрестольному тьмяному образі з’явилося світло. Так виглядало, наче хтось по ньому зверху вниз водить ліхтариком. Паламар почав бити у дзвони, як на пожежу. Люди позбігалися у церкву. Не знали, що коїться, клякали і плакали. Спочатку думали, що це сонячне проміння, заслоняли вікна. Світло не зникало. Світило як удень, так і вночі. Диво-сяйво тривало аж до Йордану. Тоді на іконі ще не було рами і скла.
За словами ще одного свідка цієї історії Михайлини Демчишин, храм тоді відчиняли лише на Великдень і Різдво. Коли востаннє заносили Плащаницю до церкви, все за престолом було чорне, засноване павутинням. Людські руки тут практично ні до чого не торкалися, адже Богослужіння правили у сусідній церкві святого Миколая. Пані Михайлині тоді було чотирнадцять.
– Я стояла на Різдвяній відправі 1936 року неподалік від престолу, – пригадувала вона. – Світло на старенькій іконі постійно переливалося. Через три тижні, коли сяйво зникло, люди побачили, що образ вкрився позолотою. Розп’яття було дерев’яним, кров на руках стала яскраво-червоною, а цвяхи – виразними, блискучими. Місцевий парох Володимир Левицький поїхав до Львова, все розповів митрополитові Андреєві Шептицькому. Тодішня польська влада не відреагувала на висновки української комісії. Тоді отець запросив іншу – із Кракова. Я бачила цих людей і чула, що вони говорили. Мене зустріла подруга й каже: “Ти бачила, якісь невідомі пани пішли до старенької церкви. Йдемо подивимось”. Четверо чоловіків через лупу з усіх сторін оглядали ікону. Ззаду було павутиння, павуки. Нарешті один вимовив польською: “Тут людска ренка ніц не робіла, то цудо Боскі”. Потім у неділю священик оголосив, що маємо дозвіл відправляти у церкві, то треба наводити лад…”
Відомості про відновлений образ були передані до Риму. Святійший Отець Папа Пій XI коронував образ “Розп’яття” і надав церкві право проведення відпустів у свята Вознесіння Христового, Пресвятої Євхаристії, Різдва Івана Хрестителя, Успення Пресвятої Богородиці і Воздвиження Чесного Хреста. Згодом митрополит Андрей Шептицький надав церкві право проведення 12 відпустів до року.
У часи радянщини храм зачинили на довгих тридцять років. Працівники КДБ навіть хотіли знищити ікону. Але спроба виявилась невдалою – офіцера, який намагався зняти образ, відкинуло. Відтак на ікону більше ніхто не зазіхав. У церкві відкрили музей килимарства, образ же завісили ширмою. Та хоча церква не діяла і не було священика, люди все одно йшли сюди молитися. Перед іконою відбувались і відбуваються численні чуда, навернення і зцілення.
Ліворуч від престолу є місце, де миряни моляться у своїх потребах і потім йдуть навколішки, щоби доторкнутися до чудотворного образа.
Загалом мирянам не дозволяється заходити у вівтар, тим паче жінкам, але у Глинянах ще Андрей Шептицький зробив виняток із цього правила.
Джерело: Тижневик "Номер один"
51369